Оглядач Без Табу розповідає, чому деяких сусідів України обурив закон «Про освіту», а також – хто стоїть за цим обуренням. [спойлер] – це Росія.
Ще кілька днів тому здавалося, що дискусія навколо нового українського закону про шкільну освіту на міжнародному рівні вщухне так само швидко, як і розпочалася. Але не так сталося, як гадалося.
Справа в тому, що чимало географічних сусідів України своєю реакцією на цей закон не просто продемонстрували справжню натуру, а й дали зрозуміти, що здатні на будь-яку зраду за тридцять срібників. Українські дипломати у відповідь нічого путнього не придумали, чого, нажаль, і варто було очікувати. Але давайте все ж по порядку.
В списку обурених на державному рівні дивним чином не виявилося поляків. Хто-хто, а офіційна Варшава ніколи не втрачає можливості дати копняка своїй «колишній провінції» незалежно від того, яка політична сила перебуває при владі. Проте якраз Польщі в даному випадку втрачати було зовсім нічого. Українські школи, в яких на постійній основі викладалася хоча б польська мова, можна перелічити в кращому випадку на пальцях двох рук, а про викладання інших дисциплін годі й говорити. Зі стовідсотковою гарантією хіба що про одну польську гімназію у Львові говорити.
Ніяк не відреагували на сусідську реформу і словаки. Отут якраз жодного сюрпризу не було, бо Словаччина серед усіх країн зі спільним кордоном завжди ставилася до України та українців найбільш спокійно та лояльно. Вона і в Євросоюзі поки що поводить себе тихіше за воду та нижче за траву. Та й кому краще знати про те, як воно бути «молодшою сестрою»? Щоправда, не варто забувати про те, що в складі Чехословаччини перебувати було все ж краще, ніж в складі СРСР.
На цьому стриманий оптимізм закінчується – всі інші або цілком щиро вибухнули від невдоволення, або мусили підігравати своїм покровителям. Реакція московської пропаганди виявилася настільки передбачуваною, що основні тези можна було виписати кудись ще заздалегідь. Були і заголовки інтернет-видань на кшталт «Порошенко вирішив знищити російську мову в Україні», і заяви політиків та чиновників середньої руки про те, що «кривава київська хунта» утискає національні меншини та їхні права (за три з лишком роки не змінилося нічого). Втім, на гавкіт з північно-східного напрямку більшість українців вже навчилися не реагувати – імунітет з часом виробився непоганий.
Угорці очікувано продовжили танцювати навколо московського вогнища, проте останнім часом вони якось вже зовсім неприпустимо перейшли межу. Зі слів голови уряду Орбана та міністра закордонних справ Сіярто можна винести наступне: «Україні з її печерним націоналізмом та неповагою до інших націй нема чого робити в Євросоюзі. Якщо ж у Брюсселі не передумають заводити нового члена через парадний вхід, то Угорщина докладе максимум зусиль для того, щоб завадити українській євроінтеграції». Подібна позиція видається щонайменше відвертим свинством.
Наш дипломатичний корпус у відповідь мав би пригадати чимало мадярських грішків. І окупацію та фактичне знищення Карпатської України на чолі з Августином Волошиним, яке відбувалося з мовчазної згоди нацистської Німеччини. І участь в гітлерівській коаліції з подальшими злочинами на території України – сам лише факт геноциду в Корюківці чого вартий. І урочистий прийом Путіна в Будапешті в той час, як російські війська під виглядом «мирних місцевих мешканців» захоплювали Дебальцеве. Як тоді розпинався продажний негідник Орбан: наш гість, мовляв, є видатним політиком, який назавжди змінить світову історію, і ми його в цьому підтримаємо.
Проте наше МЗС дивним чином проковтнуло усі образи. Павло Клімкін цілком свідомо узяв на себе роль відомого персонажу радянської мультиплікації – хлопці, давайте жити дружно, якщо хочеться розібратися в суперечностях, то приїздіть, хліб-сіль ми вам забезпечимо.
Біда лише в тому, що президент закон про освіту вже підписав, і він дуже скоро набуде сили. Тому миротворчі ініціативи міністра закордонних справ виглядають спізнілими та недоречними. Особливо з урахуванням того, що човна хитати почали не лише угорці.
Новина про те, що президент Румунії скасував свій візит до України через прийняття мовного закону, здивувати могла лише молоде покоління, не знайоме з типовими румунськими псевдоімперськими витівками. Там під час самої лише боротьби за острів Зміїний на адресу офіційного Києва з Бухаресту сипалося стільки образ, що в часи Стародавнього Риму і на оголошення війни за довгого язика напроситися можна було б. Регулярні апеляції щодо Бесарабії та Буковини, які нібито були окуповані Україною, вже проходять у фоновому режимі – до них якось звикли.
Молдова та Білорусь якоїсь власної позиції, звісно ж, не мають, але роль пішаків виконують цілком свідомо. Держава зі столицею в Кишиневі і взагалі готова видати подвійну порцію українофобії. З одного боку, пересічний молдованин давно перебуває під румунським впливом. З іншого ж, обраний такими от громадянами Ігор Додон змушений відпрацьовувати московські аванси. В Мінську ж поки здебільшого мовчать – там не до того, поки тривають нібито спільні військові навчання, а Москва намагається розколоти країну за релігійно-культурною ознакою.
Як правильно чинити в такому випадку нам? Правильно, продовжувати крокувати обраним шляхом вперед. Караван має рухатися, незважаючи на гавкіт навколо.
З повагою,
Гриць Якович Вареник, літературознавець