Футбольний Карфаген. Зникнення Дніпра як початок перезавантаження пострадянського футболу

Sic transit gloria mundi / Getty Images

Вперше в історії може зникнути клуб, який ставав чемпіоном СРСР, причому навіть не одного разу, а двічі за шість сезонів. Цей знак може бути як добрим, так і поганим.

Український футбол зараз підходить до межі, після переходу якої повернутися назад буде неможливо. Не лише український, а і увесь пострадянський - включно з російським і білоруським.

Щоб відчути унікальність ситуації, треба трохи розумітися на історії радянського спорту, особливо командних видів. Випадкових переможців тут просто не могло бути. Подивіться хоча б на список чемпіонів країни з футболу. Розігрувати цей титул почали у 1936 році, і чверть століття омріяний багатьма трофей не полишав меж Москви.

За кожним зі столичних чемпіонів стояли сильні та впливові покровителі – ЦСКА (тоді ще ЦДКА) допомагали військові структури, Динамо (і не лише московське) тримали на балансі правоохоронні органи, за Спартаком стояли представники харчової промисловості, а за Торпедо – автомобільний гігант ЗіЛ. Прецедент, за якого купка хлопців з двору могла об'єднатися у команду, одним махом пройти кілька футбольних рівнів і стати переможцем вищої ліги, був неможливим за визначенням, хоча офіційно радянський футбол був цілком аматорським.

Власне кажучи, усі немосковські чемпіони – динамівці Києва, Тбілісі та Мінська, Зоря, Арарат та Зеніт – теж були достатньо потужними в плані фінансів та інфраструктури. Але Дніпро серед них стояв окремо, бо був єдиним клубом-чемпіоном, який базувався у закритому для іноземців і навіть для деяких громадян СРСР місті. Тодішній директор Південного машинобудівного заводу Олександр Максимович Макаров чудово розумів, що місту з претензіями на статус мегаполіса потрібна своя успішна команда і взагалі розвинений спорт.

Саме за часів керівництва Макарова, коли директор системоутворюючого оборонного підприємства мав ледве не більше влади, аніж перший секретар міськкому КПРС був збудований спорткомплекс Метеор – великий палац спорту, басейн та стадіон, гармонічно вписаний у зелений ландшафт прилеглого парку. Саме Макаров після консультації з майбутнім тоді ще першим секретарем ЦК КПУ Володимиром Щербицьким почав перетворювати Дніпро на клуб, як сказали б зараз, європейського рівня за усіма параметрами.

До речі, сам Щербицький, який став каталізатором найбільших успіхів команди київського Динамо, час від часу не забував допомагати і колективу з малої батьківщини (Володимир Васильович народився у Верхньодніпровську, що на Січеславщині). Якщо ретельніше вивчити історію виступів Дніпра у чемпіонатах СРСР, можна помітити у складі дніпрян чимало людей, які раніше виступали за киян (рух гравців у зворотному напрямку також було налагоджено, не хвилюйтеся). Але кістяк команди в епоху Макарова так чи інакше складали ті, хто народився та виріс у радіусі кілометру від нового спорткомплексу – на футбольні таланти ця земля була багатою завжди. Тоді ніхто і подумати не міг, наскільки кризовим буде становище з власними вихованцями у Дніпра в новому сторіччі. І не лише з вихованцями…

Якщо бути відвертим, то це не перший випадок, коли команда з міста на Дніпрі близька до зникнення з футбольної карти України. Наприкінці 90-х з фінансами клубу було настільки сутужно, що когось з молодих зірок доводилося продавати за безцінь, як Олександра Рикуна до маріупольського Металурга, а когось і взагалі відпускати задарма через неможливість задовольняти скромні фінансові запити, як Максима Калініченка до Спартака. Обидва ще повернуться на Метеор для того, щоб стати ключовими гравцями нового Дніпра під керівництвом різних тренерів, але тоді усе дійсно висіло на волосині.

Наприкінці 90-х з фінансами клубу було настільки сутужно, що когось з молодих зірок доводилося продавати за безцінь

Дніпряни двічі дивом рятувалися від вильоту з вищої ліги, який означав би миттєву смерть, бо бажання утримувати клуб у нижчих дивізіонах ніхто не мав. Дехто винуватив у створенні кризової ситуації генерального директора Андрія Стеценка, який прийшов до клубу у 1996-му, але тоді на ці звинувачення ніхто уваги не звернув (і дарма не звернув, як показала історія).

Коли справами Дніпра почав опікуватися Ігор Коломойський, проблеми начебто припинилися. Але завжди були люди, яких непокоїли певні сумніви: новий президент і спонсор ніколи особливо не цікавився футболом, а тому може настати день, коли він без жодних докорів сумління залишить клуб без засобів для існування. Сумніви ці підтвердилися за п'ятнадцять років, хоча і раніше було зрозуміло, що футбол для Коломойського є лише забавкою, у реальні правила якої він навіть не заглиблювався.

Ігор Валерійович завжди дивився крізь пальці на махінації керівництва Дніпра (простіше кажучи, вищезгаданого Стеценка) і спокійно давав стільки грошей, скільки в нього просили, навіть якщо в підсумку виявлялося, що за посереднього футболіста, який нібито коштував вісім мільйонів, клуб-продавець в підсумку не отримував і трьох, а усе інше йшло невідомо куди. Лише позаминулого року власник Дніпра вирішив трохи покопирсатися у авгієвих конюшнях і закляк від подиву через кількість неадекватно дорогих особистих контрактів та втрачених задарма сильних гравців. І винним у цьому перш за все був сам Коломойський, який віддав керівні важелі не до тих рук…

Ігор Валерійович завжди дивився крізь пальці на махінації керівництва Дніпра і спокійно давав стільки грошей, скільки в нього просили

Нині клуб на порозі великих змін. Якщо Дніпро дійсно перестане існувати як юридична одиниця, це стане сигналом для докорінних та радикальних змін. Український футбол в останні десять років і так видавався велетнем на тоненьких ніжках, який тримався лише за рахунок шалених фінансових вливань купки багатіїв, а зараз і взагалі втратив рівновагу. В подібній ситуації слоган "жити по-новому" починає звучати особливо актуально. Якщо Карфаген має бути зруйновано, то треба починати саме зараз без жодного жалю.

Подпишитесь на наш канал в Telegram и получайте подброку только важных новостей!