Оглядач Без Табу від душі посміявся від так званого звернення матері російського військового злочинця Віктора Агеєва та рекомендує те саме зробити по відношенню до інших громадян країни-окупанта.
Є ще одна річ на додачу до одвічної бравади, яка в Кремлі та на його околицях зазвичай не міняється з віками. Мова про широту російської душі, як справжню, так і удавану. Точніше, частенько за цю широту видають банальне бажання надурити когось і змусити приймати рішення за допомогою не розуму, а серця, інтуїції, печінки та інших органів і відчуттів. Історія показує, що такий хід, нажаль, частенько буває надто дієвим та ефективним.
В якості ідеального прикладу дехто любить пригадувати президентські вибори в Росії 1996 року, які виграв діючий голови держави Борис Єльцин. Його передвиборча кампанія велася під лозунгом «голосуй серцем», і супротивники колишнього голови московського міськкому КПРС логічно підмічали: розумом такого президента не обереш. Розв’язання війни у Чечні, численні економічні реформи, які на той час обвалили рівень життя пересічного росіянина до рівня плінтусу (це потім нафтодолари потечуть, немов молочна ріка з киселевими берегами) – як за такого проголосуєш? Другий термін звалився Борису Єльцину на голову немов манна небесна лише через те, що в другому турі йому протистояв Геннадій Зюганов. А комуністів тоді не любили (боялися) ще сильніше.
Зараз же неодноразово доводиться спостерігати за тим, як сучасні політичні діячі з того боку українсько-російського кордону та їхні підлеглі намагаються хитро використати цю технологію в інших варіаціях. Варіантів початку завжди два. Перший – почуття переповнюють нас настільки, що затьмарюють розум, і не відаємо ми, що коїмо. Другий – ми самі не місцеві, меж не знаємо і вибачаємося за помилки, проте ми все ж добра вам бажаємо, любі сусіди. Здавалося б, на перевірену наживку клювати ніхто не має. Але всередині багатьох громадян України раптово прокидається емпатію.
Звернення матері військового злочинця до президента України – інфантильність чи розрахунок?
От послухайте хоча б палке звернення на адресу Петра Порошенка у виконанні матері захопленого нещодавно українськими спецслужбами російського контрактника Агеєва. Тут щонайменше аналогія зі злою мачухою з казки про Білосніжку напрошується, якщо не більш суворе порівняння. Мовляв, пане президент, мій хлопчик нічого не розумів, він не знав, куди його відправлять, і, за великим рахунком, нічого проти українців не має (але мусить чинити зло, бо треба гасити кредити – ред.). Відпустіть його живим, здоровим та не засудженим, бо він нікого ще не вбив і взагалі зла не наробив. Не вистачає тут хіба що піднесеного на тарілочці отруєного яблучка.
Віце-спікер Ірина Геращенко називає речі своїми іменами
Але на Банковій такі яблука вживати вже якось не хочуть. Тим більше, що нещасний начебто синок на допиті заспівав немов пташка на світанні. Заспівав і спростував майже кожне слово аж надто турботливої мамці. І кордон він перетинав свідомо, і застосувати зброю в разі провалу був готовий – щоправда, лише на словах, оскільки професійна підготовка елітного нібито (інших до розвідки брати зазвичай не мають) бійця в останні години служби батьківщині-агресору лишала бажати кращого. Прокол на проколі, звідки не подивися.
Не менш трагікомічним виглядало і інше щиросердне зізнання. На четвертий рік війни з Україною у Москві нарешті дозріли до того, щоб офіційно підтвердити вивезення та використання вугілля з окупованих українських територій. При цьому несвідомий слухач цілком міг почути в заяві нотки жалю: якби не ми, то нікому ця сировина не була б потрібною, не пропадати ж добру. Це все одно, що красти мед і потім мотивувати це бажання зберегти здоровими зуби його власників. Типова спроба видати цинізм за щирість, справа звична.
Навіть внутрішньоросійські політичні розбірки певні особи намагаються використати в якості своєрідного інструменту впливу на сусідське населення. Он покликав нещодавно сумно відомий «польовий командир» та реконструктор зі стажем Ігор Стрєлков на дебати лідера так званої опозиції Олексія Навального, аби з’ясувати, хто з них є кращим націоналістом, хто сильніше Росію любить.
Навальний на дебати з терористом погодився, тим самим фактично підтримав терориста, ввівши його до кола російської політики. Чудово, чи не так? Ось тільки правда в тому, що Стрєлков-Гіркін попри власні військові злочини на Донбасі у віддаленій перспективі є значно менш небезпечним для України, ніж його потенційний опонент на дебатах.
Чому? Та хоча б тому, що без наказу центральної влади він би і раніше не сунувся до нас, і колись потім теж не сунеться. А Олексій Навальний має чудові шанси стати представником влади, причому зовсім не рядовим: навіть деякі його колишні соратники вже зрозуміли, що Кремль ліпить з нього ймовірного майбутнього лідера нації, як це було років зо тридцять тому з вищезгаданим Єльциним. І з відкритим забралом він в разі чого охоче посуне на будь-якого географічного сусіда, не розуміючи можливих наслідків. Хочете – вірте, хочете – ні, але до найбільш провальних з точки зору кінцевого результату військових кампаній Росію зазвичай втягувати номінально ліберальні правителі.
Так що не варто сприймати усі маневри з боку Москви за чисту монету. А то красивим на вигляд яблучком можна так отруїтися, що потім і на ноги не встанеш.
З повагою,
Гриць Якович Вареник, літературознавець