Автор Без Табу закликає відмовитись вид одного з Великоднів та святкувати лише те свято, яке є дійсно не релігійним, а не спотвореним “совком” та “руським миром” карго-культом.
Реформи європейського зразка неможливі без переходу до європейських стандартів. І стосується це не лише законодавства та інфраструктури, а й суспільних норм. Зрозуміло, що подібні зміни будуть раз-по-раз стикатися з опором з боку населення з відверто радянськими поглядами. У країні, де в.о. міністра охорони здоров’я намагаються прибрати з посади в тому числі через американське походження, це нікого не дивує. Але іноді опиратися нема сенсу.
Протягом останніх кількох років консервативна частина суспільства опиралася святкуванню Різдва 25 грудня, як це і заведено у більшості країн Європи. Проблема була геть не в календарі, бо відсотків 90 невдоволених через неосвіченість навіть не розуміють до пуття різниці між григоріанським та юліанським. Просто імпорт усього західного якось не можна було співставити з радянськими ще «духовними скрєпами» та стереотипами про «бездуховний Захід».
Як повелися невдоволені після підписання президентом указу, згідно якого 25 грудня оголошується державним вихідним? Вийшли на вулиці з акціями протесту? Почали висловлювати обурення на просторах всесвітньої мережі? Ніякої реакції не було взагалі, оскільки дармовий вихідний переважив усі культурні протиріччя. Проте й радість з цього приводу прилюдно висловлювати було не можна – хтось міг сприйняти це як зраду рідного соцкультпобуту. При цьому святкувати Різдво 7 січня ніхто нікому не забороняв, звісно ж.
З Великоднем, нажаль, повторити цей маневр неможливо, бо тут різниця у датах є не лише причиною розбіжності між календарями. Справа в тому, що за православними канонами одне з головних християнських свят не має накладатися на Песах, начебто юдейський аналог, який насправді до Христа та його воскресіння не має жодного стосунку. Правовірні юдеї протягом тижня відзначають звільнення від чотирьохсотлітнього єгипетського рабства. Можна, мабуть, зайвий раз не нагадувати, як до цієї релігійної течії ставляться деякі християнські конфесії.
Тому і не вийде бодай якось уніфікувати хронологічні рамки. З Різдвом простіше – навіть деякі православні, як греки чи грузини, відзначають його наприкінці грудня, залишаючи РПЦ та кілька дружніх церков в якості винятку. А Великоднів в Україні ще довго буде два. Причому та дата, яка віддалятиме нас від Москви, все ще лишатиметься головною для абсолютної меншості населення. Роки в якості московської колонії не могли не залишити сліду. І неважливо, мова про 70 років радянських поневірянь чи про три з половиною століття, що минули з часу укладання Переяславських угод.
Але різниця є помітною не лише у календарях. Так вже склалося, що християни західного обряду в Україні є людьми дійсно релігійними. І зв'язок з церквою у них не обмежується великими святами. Десь у карпатській глибинці щонеділі зранку в селах взагалі настає мертва тиша, бо всі живі та здорові традиційно прямують на недільну службу. Це відбивається і на побуті, і на культурі, зрідка сягаючи навіть якихось карикатурних меж. Питання віри тут є найважливішим – з цим погоджувалися навіть войовничі скептики-атеїсти.
Традиції русифікованих промислових регіонів, які релігієзнавство приписує до східного обряду, насправді є еталонним відображенням радянських тоталітарних принципів. Чимало тамтешніх мешканців навряд чи зможуть пояснити походження свята і бодай поверхнево пригадати відповідні біблійні сюжети, нема чого їх питати й про Нікео-Цареградський символ віри. Для них Великдень – це виключно привід махнути посвятити паски та яйця, причому у великих містах майже ніхто вже не морочиться випіканням обрядової випічки власноруч (от вам і ще одна разюча різниця з глибокою провінцією, що береже старі звичаї).
Але головною розбіжністю все ж є віра. Точніше, її відсутність там, де тоталітарна ідеологія немов напалмом пройшлася. У радянської людини незалежно від умов життя та оточення вироблявся залізобетонний рефлекс – робити як всі та не відхилятися від генеральної лінії партії. А в часи існування СРСР «загравання з Боженькою» включно з регулярними походами до церкви не схвалювалося жодним чином. І тому майже всі намагалися не демонструвати публічно свої релігійні вподобання, якщо вони були. Навіть дітей частенько доводилося хрестити тишком-нишком.
Часи начебто змінилися, серп та молот поступилися місцем тризубу. Але менталітет-то лишився! І натовп, який надто легко примудрилися осідлати маргінали на зразок Новинського та Добкіна з Вілкулом, кілька разів на рік чимдуж мчить до православних храмів та церков. Тепер стало погано не ходити до церкви, а ігнорувати офіційні приводи піти туди, оскільки більшість тепер зображає з себе активних вірян. Саме тому ці походеньки більше нагадують не урочистість, а типове зібрання парткому, після якого всім присутнім неодмінно треба поставити власний підпис у журналі відвідувань.
Можна за бажання знайти ще чимало відмінностей. Наприклад, в осередках радянської культури українська паска може дивним чином перетворитися на «куліч» (хоча гуру кулінарії взагалі в таких випадках кажуть, що глазурований кекс з родзинками від зміни назви не міняє власної сутності). І Великоднів в Україні ще довго буде два. Один як свято, інший як привід посвятити паски та яйця.
З повагою,
Гриць Якович Вареник, літературознавець