Дуже мертвий сезон: Історія Баніоніса як ілюстрація різниці між Україною та Литвою

Донатас Баніоніс - агент КГБ

Оглядач Без Табу звертається до теми викриття агента радянських спецслужб Донатаса Баніоніса, щоб показати різницю між сучасними литовцями та українцями, що й досі не можуть позбутись комплексу молодшого брата по відношенню до колишніх на нинішніх окупантів.

Деякі люди все ще примудряються дивуватися очевидним речам, особливо коли мова йде про чиюсь залежність від Москви або життєву необхідність підігравати Кремлю, щоб вціліти самим. І новини про те, що черговий нібито ліберальний та антирадянський діяч культури, спорту чи науки насправді таки співпрацював з червоними окупантами, таки шокують певну частину населення зі здоровим глуздом. Втім, ненадовго і не сильно.

Днями у Литвіоприлюднили чергову порцію секретної колись інформації, згідно якої радянська спецслужба КГБ (комітет державної безпеки) свого часу вдалося завербувати кількох видатних митців. Найбільше на слуху серед них був актор Донатас Баніоніс – людина, яку в радянському кінематографі мала статус зірки.

У молодих поколінь литовців Донатас Баніоніс жодним чином не асоціювався з чимось проросійським, бо після розпаду СРСР у кіно майже не знімався, а на демонстрацію активної життєвої позиції сил та здоров’я не вистачало. І тут раптом виявляється, що один з символів литовської культури працював на московські спецслужби.

Що характерно, мова тут зовсім не про приклад на зразок Леха Валенси, якого теж змусили одного чудового дня підписати відповідного папірця про співробітництво, але співробітництва так і не дочекалися. Виявилось, що на початку сімдесятих років минулого сторіччя Баніоніс активно зливав КГБ важливу інформацію щодо литовських емігрантів в США і чомусь не став зізнаватися в цьому вже в наші дні, коли була можливість розповісти про свої грішки доби радянської окупації та не отримати за них жодного покарання. Втім, насіння розумного сумніву впало зовсім не на той ґрунт, і не лише тому що Центр дослідження геноциду та опору мешканців Литви почав давати заднього ходу – мовляв, у документах усе написано від руки, тому на сто відсотків довіряти цій писанині не варто.

По-перше, у Литві, як і в будь-якій цивілізованій країні, про мерців все ще заведено відгукуватися або добре, або ніяк. І навіть ті, хто спочатку щиро обурився, в підсумку все ж справедливо зауважили: краще зараз займатися живими колаборантами, ніж шпинати мертвих. А їх може бути значно більше, ніж видається на перший погляд. Недарма інший культовий місцевий актор Регімантас Адомайтіс заявив днями, що в разі всеохоплюючого полювання на відьом трусити доведеться кожного литовця у віці від п’ятдесяти років. І в цьому, знаєте, є певний сенс.

По-друге, здогадатися щонайменше про прихильність Баніоніса до радянської системи можна було ще тоді, в режимі онлайн. В часи застою ідеологічно ненадійний виконавець аж ніяк не міг отримати роль правильного на всю голову «героя з агітаційного плакату». А покійний півстоліття тому у «Мертвому сезоні» Савви Куліша зіграв героїчного радянського розвідника Ладєйнікова – не Джеймса Бонда, але когось дуже схожого з поправкою на соцреалізм.

Сюжет фільму базувався на реальних подіях, а прототип головного героя Конон Молодий виступав ледве не в якості головного консультанта. Чи став би використовувати радянський кінематограф як центральну фігуру сумнівного кадра зі «співочої республіки»? Та припиніть, їй-богу.

До речі, саме після перегляду «Мертвого сезону» забажав стати кагебешніком юний школяр Володя Путін, але то вже інша історія.

І все ж навіть за такого рівня емпатію Литва давно перетворилася на поважного члена європейської спільноти, маленького, але стабільного. Як тут не згадати, що після повернення суверенного статусу навіть повторення латвійсько-естонського трюку з розділенням населення за мовною та політичною ознакою не знадобилося. А все тому, що абсолютна більшість населення і ментально, і культурно була задалеко від Москви. Ті ж, кого таки вабили вогники кремлівських башт (одіозний банкір-аферист та колишній підводник Володимир Романов, наприклад), закінчували передбачувано погано.

Українці ж таким рівнем свідомості похвалитися не можуть досі, хоча з часів Революції Гідності позитивні зрушення таки є помітними. Проте навіть не співробітництво, а дивний симбіоз з Москвою серед митців і «митців» нікуди не подівся. Радянський композитор-українофоб Бистряков заперечує очевидний факт, що Росія вбиває українців на Донбасі. Поп-зірки з молодших поколінь – Ані Лорак, Світлана Лобода та Настя Каменських, спокійнісінько отримують з рук окупантів «золоті грамофони» та інші металеві калоші, заявляючи при цьому, що бажають припинення «братовбивчої війни».

Саме тому персони на зразок Ади Роговцевої, що раз і назавжди обірвала зв’язки з Росією, та Ірми Вітовської, яка принципово відмовилася брати участь у виробництві російськомовного контенту, на жаль, видаються не просто білими воронами, а справжнім вимираючим видом. Навіть активна допомога українській стороні у військовому конфлікті з войовничим сусідом на волонтерських засадах не застрахують від раптового підігравання кремлівській пропаганді – Фагот не дасть збрехати.

Але принципова різниця між Україною та Литвою в тому, що в наших краях мантра «мистецтво поза політикою» діє миттєво та безвідмовно. Якщо одного разу буде оприлюднене підтвердження співпраці умовної Ані Лорак з російськими спецслужбами, в Києві черги за квитками на її концерти критично меншими не стануть. Мабуть, саме тому на Донбасі війна триває і досі, хоча не всі здатні пов’язати між собою ці два явища.

А литовці просто рухатимуться далі в напрямку «геть від Москви», їм якраз не звикати.

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

Подпишитесь на наш канал в Telegram и получайте подброку только важных новостей!