Доньки-матері. Чому держава має піклуватися про правильне виховання молодого покоління

Курс на щасливе дитинство

До питання виховання молодого покоління.

Комусь може здатися, що за задумом цей текст мав бути обережною одою на адресу Лілії Гриневич. І справді, пані міністр освіти та науки поки що примудряється ходити по лезу ножа і не порізати собі підошви, хоча іноді і потрапляє у безвихідні, здавалося б, ситуації. Але мова сьогодні піде не про неї, а про заборонений з її подачі шедевр педагогічної науки часів президента Януковича. І про наслідки цієї заборони у випадку, якщо все залишити так, як є зараз, звісно.

Навчальний посібник під назвою "Сімейні цінності" – річ абсолютно небезпечна, як і більшість навчальної літератури, що отримала дозвіл в часи, коли на місці Гриневич перебував відомий маргінал Дмитро Табачник. Особливо небезпечними, звичайно ж, були підручники з історії України для старших класів, на сторінках яких українці виставлялись не просто негідниками, а справжніми агресорами під час Другої світової війни. Проте поганенька копія «Домострою» теж могла легко нашкодити якщо не дитячій психіці, то вже точно правильному світосприйняттю. Добре, що у основну редакцію хоча б не включили фразу "бийте бабу молотом, буде баба золотом". Але і без неї статева дискримінація кидалася в очі навіть патріархам-консерваторам, які звикли не звертати на неї уваги.

Тим не менш, не можна не зазначити, що вихід цього посібника був дуже своєчасним. Дехто з консерваторів (до яких, до речі, належить і Гриць Якович) останнім часом обурювався з приводу того, що у суспільстві розмилася межа між стереотипним чоловіком та стереотипною жінкою. Але біда насправді не в цьому, а в тому, що представники обох статей, здається, забули про деякі життєво важливі функції та обов’язки. І жінок це, нажаль, стосується значно більше, ніж чоловіків (так-так, з цього моменту можете сміливо записувати автора до лав гендерних шовіністів та сексистів). Найбільші труднощі, як це не дивно, виникають з виконанням материнських обов’язків. Прикладів насправді аж занадто багато.

Минулої зими стався типовий для останніх часів випадок, який розізлив пана літературознавця аж до почервоніння його завжди блідої шкіри. Типова мамця з покоління гаджетів у дорогому і не дуже пристойному китайському одязі перла кудись в напрямку магазину, чисто символічно тримаючи за руку дитину дошкільного віку. Донечка, треба зауважити, була вбрана зовсім не під стать матері – біленька курточка, біленька спідничка, біленькі черевички. Шлях пролягав повз незавершене будівництво і повну калюжу багнюки (так-так, звикайте до того, що в грудні в наших краях плюсова температура тримається стабільно). І в кульмінаційний момент раптом виявилося, що мати … просто забула про своє дитя. Авжеж, говорити по телефону з черговою подругою про чергову сумочку-підробку з нашивкою Louis Vuitton значно цікавіше.

Дитина близько хвилини стояла перед калюжею, подолати чи обійти яку не мала фізичної можливості і кликала маму. Невідомо, чим би усе скінчилося, якби кремезний бородатий дядько з доброю на диво душею не підхопив дівча на руки, не переніс її через болото і не наздогнав матір, яка відійшла вже кроків на 30-40 і "не помітила втрати бійця". Висловити представниці покоління гаджетів усе, що накипіло за цю хвилину завадив лише принцип, вкладений у голову ще змалечку бабусею – ні в якому разі не лаятися в присутності дітей. Але зло пробрало до самісіньких кісток. І добре ще, що сталася ця прикрість не під час переходу вулиці – подібні випадки теж доводилося бачити на власні очі.

Нажаль, для "дітей перебудови" та молодших поколінь ці недоліки є на диво характерними, причому стосується це батьків обох статей. У чому справа? Та у тому, що не можна дати своїм дітям того, чого не мав сам. Представники вікової категорії 20-30 у дитячі роки зростали найчастіше так, як бог на душу положить, без якогось особливого контролю. Воно і не дивно, оскільки батьки гарували день і ніч заради зайвого шматка хліба – де тут узяти час для виховання нащадків? Бували, щоправда, і зворотні приклади, коли за нащадком носили шлейф настільки довго, наскільки це було можливо. На виході ж турботливі батьки зненацька отримували дорослу людину, яка не те що материнські/батьківські обов’язки не здатна виконувати, а навіть яєчню собі засмажити. Як не крутіть, але крайнощі до добра зазвичай не призводять.

І саме тому частину (зауважте, частину, а не стовідсотковий обсяг) виховних функцій треба перекласти на державу і систему освіти. При цьому, звісно, треба врахувати купу нюансів. Наприклад, не варто приплітати сюди питання віри та релігії – у родинах про це можуть говорити скільки завгодно, але школа жодним чином не повинна залежать від церкви, це вам не мусульманський світ і не Росія. Іноді достатньо просто мати у штаті кваліфіковану викладачку трудового навчання. Автор зараз добре пам’ятає про те, що половина його однокласниць навчалася шити, в’язати та готувати саме таким чином – дві години на тиждень щовівторка, бо вдома було якось не до цього.

Головне – мати бажання готувати не спеціалістів з розгадування кросвордів, а готових до суворих українських реалій і максимально соціалізованих людей. Як це зробити? Ліліє Михайлівно, ви сама є хорошою дружиною, матір’ю і навіть бабусею, так що спробуйте щось придумати, доки суспільство у вас вірить.

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

Подпишитесь на наш канал в Telegram и получайте подброку только важных новостей!