День, який не змінив нічого. Як минулорічні події під Радою відбилися на сьогоденні

Через рік після трагічних подій під Радою винні так і не покарані / Ігор Мосійчук via Facebook

Події 31 серпня 2015 року могли назавжди змінити життя Україні і українців, якби все пішло за планом, про який кричали з телеекранів борці за свободу і "Свободу". Міг, але не змінив.

Справа в тому, що красиві розклади в теорії на практиці зазвичай не втілюються. Хтось вже навіть встиг зауважити, що людські жертви на майдані перед Верховною Радою були даремними. Проте приводи для роздумів та певні питання лишилися актуальними навіть зараз, за рік і два дні після скандального та цілком вогнепального мітингу.

По-перше, силові структури є очевидно неготовими до боротьби з провокаціями на масових заходах та заспокоєння розпаленого натовпу. Це було зрозуміло ще в ході Революції Гідності, коли Беркут певний час брав гору виключно за рахунок кількісної переваги, але майданівці в підсумку дали бойовим псам Захарченка відсіч. Але після зміни влади було сподівання те, що зміниться і концепція підготовки кадрів серед силовиків. Сподівання не виправдалися, і навіть зараз ця проблема не є вирішеною. Якщо найближчим часом раптом станеться щось подібне, то варто чекати біди.

Олег Мартиненко, голова Центру дослідження правоохоронної діяльності, ще у вересні 2015-го намагався звернути на це увагу. "МВС не готує професійно особовий склад, не змінює тактику охорони громадського порядку і це є загрозою як учасникам мирних зібрань, так і життю самих співробітників. Можна припустити, що при більш радикальній ситуації або більш масовому протистоянні всі співробітники міліції не чинили б потрібного опору агресії і не змогли б зберегти громадський порядок. Тут стояли практично ненавчені люди, які виконували роль живого щита, тому провокатори, яких було не більше 40 осіб, могли діяти безкарно, хоч їх можна було локалізувати такою ж кількістю співробітників і на це знадобилося б не більше 15 хвилин", - так бачив ситуацію професіонал, але навіть пенсіонеркам на лавках біля під’їздів зрозуміло, що справи кепські.

По-друге, ніякого надання окупованим територіям особливого статусу, якого так боялися не лише політики-популісти, але й цілком адекватні громадяни, не сталося. Хтось зараз міг би видихнути з полегшенням і сказати "ну і слава богу", але ситуація де-факто відрізняється від ситуації де-юре. Любителі посидіти одразу на двох стільцях охоче їздять за українськими соціальними виплатами, не приховуючи при цьому, що отримують аналогічну допомогу від окупантів. Торгівля з окупованими територіями на державному рівні не регулюється аж ніяк, хоча дехто взагалі намагається переконати усіх у тому, що ніхто ні з ким нічим не торгує. Але тисячі вагонів з вугіллям, що заходять кожного тижня на територію України, говорять про інше. Створення міністерства з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб і взагалі прямо натякає на особливий статус цих місцин. Так що в підсумку ми маємо щось схоже на кота Шредінгера: східні околиці України фактично є "рівнішими" за інші регіони, але водночас і не є такими, оскільки в Конституції ніхто нічого з цього приводу так і не написав.

По-третє, минулорічні події аж ніяк не вплинули на рейтинги політичних сил, які намагалися максимально роздмухати народне невдоволення владою. Цей приклад зайвий раз довів, що український електорат ведеться здебільшого на красиві обличчя та дорогі костюми, а не на реальні справи, правильні слова та ідеологію. Вищезгадана "Свобода", наприклад, за рік не здобула нічого особливого – якщо вірити адекватним соціологічним опитуванням, то шанси пролізти до Верховної Ради у представників цієї партії будуть лише на мажоритарних округах (якщо вибори до парламенту, звісно ж, відбудуться найближчим часом). Але і про якісь рейтингові втрати говорити не варто, особливо на Правобережжі.

Липневі довибори на окрузі №85 можна вважати чудовим підтвердженням цієї тези: "Свобода" виставила відверто непрохідного кандидата, який не вів активної агітації та не особливо демонстрував свою правильну громадянську позицію, але в підсумку Оксана Тебешевська набрала майже сім відсотків голосів. Фаворити перегонів Шевченко та Насалик за значно більших фінансових вливань та використання інших ресурсів ледве подолали позначку у двадцять відсотків, якщо раптом забули.

Незважаючи на те, що кардинальних змін так і не відбулося, не можна сказати, що людські жертви під Верховною Радою були даремними. Серед інших наслідків цієї історії варто виокремити хоча б підняття питання про необхідність створення Служби судової охорони. Так, на цю реформу в бюджеті немає жодної копійки, але зараз майже всі згодні з тим, що рух в цьому напрямку є життєво необхідним.

Втім, деяких інших речей влада, схоже, так і не зрозуміла. Недарма представник уповноваженого Верховної ради з прав людини Юрій Бєлоусов якось провів аналогію між початком Революції Гідності та подіями 31 серпня 2015 року: "Жодних відмінностей в порушеннях прав людини в той період і зараз немає з боку представників правоохоронних органів. Як під час Майдану затримані особи утримувались тривалий час без надання медичної допомоги, як їх право на захист було грубо порушене, як до цих осіб застосовувалось насильство - все це абсолютна калька 31 серпня цього року".

Можна лише втішатися тим, що сучасна Україна – держава молода і нібито має час на роботу над помилками. Але не варто.

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

Подпишитесь на наш канал в Telegram и получайте подброку только важных новостей!