Чарка-шкварка. Чому новий задум київських політиків приречений на невдачу

Ностальгія?

Оглядач Без Табу пояснює, чому позитивний і правильний за великим рахунком задум столичних політиків приречений від самого початку.

В шесть часов поёт петух,

В десять – Пугачёва,

Магазин закрыт до двух,

Ключ у Горбачёва

Радянський фольклор часів Перебудови

Український народ, який останнім часом, здається, навіть ядерною зимою налякати неможливо, вчора переполохався не на жарт. Привід для переляку був цілком вагомим: у Києві забороняють продавати алкоголь. Коли паніка пройшла, то з’ясувалося, що не все так погано. По-перше, не продаватимуть спиртне лише з 23:00 до 10:00. По-друге, заборона ця, де-факто, стосуватиметься лише магазинів та інших легальних торговельних точок. По-третє, розумні люди і до заборони вважали за потрібне поповнювати свої запаси горілки та пива задовго до опівночі.

Але родзинка ситуації в тому, що головної мети – суттєвого зменшення кількості нічних п’янделиг та хронічних алкоголіків в цілому – досягнути не вдасться за будь-яких умов. А все тому, що жодному правителю і жодному загарбнику ще не вдалося побороти історичну сутність середньостатистичного гречкосія. Ще під час вивчення шкільного курсу історії усі дізнаються про те, що спонукало свого часу князя Володимира обрати в якості державної релігії християнство, а не іслам. Історій про героїчних запорожців та горілку в українському фольклорі теж вистачає. Більше того, деякі спеціалісти цілком серйозно наполягають на тому, що знайоме для кожного українця слово "оковита" пішло від латинського aqua vita – "жива вода". І дійсно, після третьої чарки плин життя зазвичай міняється кардинально, нехай і лише до наступного ранку.

Під час боротьби з алкоголізмом зуби собі обламала навіть тоталітарна радянська система. Кілька років тому під час роботи з міліцейськими архівами довелося примітити одну цікаву тенденцію: добровільні народні дружини у великих промислових містах якщо чимось і займалися, то виключно полюванням на дебоширів, які любили здійняти галас після вечірньої зміни на заводі, та пенсіонерок, що виробляли самогон у промислових масштабах. Мова у даному випадку іде про часи правління навіть не Горбачова, а Андропова та Черненка. Ані кількість пияків, ані кількість проданого зілля при цьому не зменшувалася. Попит завжди перебільшував пропозицію, оскільки в умовному Кривому Розі чи Нікополі пляшка на трьох під акомпанемент італійського диско була ледве не єдиною розвагою.

В часи перебудови ж трагікомедія остаточно перетворилася на комедію. Лімітування продажу спиртного та закриття частини винно-горілчаних магазинчиків лише спровокувало хвилю народного незадоволення. Підвищення цін також не дало потрібного ефекту – середньостатистичний радянський громадянин за потреби був готовий віддати за пляшку оковитої і десять, і двадцять, і навіть двадцять п’ять рублів. Особливо хитрі ділки, що працювали років тридцять тому таксистами, і досі за першої-ліпшої можливості ставлять свічки за здоров’я Михайла Сергійовича, оскільки агресивна антиалкогольна кампанія дозволила їм озолотитися на нелегальних оборудках. У хороший день один такий дядько на "Волзі" міг отримати прибуток від продажу горілки розміром у тисячу рублів – прибиральниця тітка Варя таких грошей могла не заробити за цілий рік.

Навіть така благодатна з точки зору партійних популістів річ, як безалкогольні комсомольські весілля, в українських реаліях виявилася мертвонародженою. Родичка Гриця Яковича, якій незабаром після призначення Горбачова генсеком пощастило достатньо високо злетіти по комсомольській лінії, не дасть збрехати: горілка у самоварах та різнокольорове міцне пійло у чайниках з дефіцитних сервізах на подібних заходах були нормою життя. Номенклатурні робітники найбільш сумували з приводу того, що молодят та гостей ніяк не можна покарати за подібну показуху – усе добровільно, ніхто ніяких наказів не роздавав же ж. А для того, щоб додуматися якось заохотити справжні безалкогольні весілля, у комсомольців-добровольців зазвичай було замало розуму.

Що ми отримали на виході після розпаду СРСР? Гектари знищених виноградників, розгалужену систему самогоноваріння та самогонників, яка без жодних проблем працює досі, та націю, яка стала вживати ледве не більше спиртного, ніж до спроби Кремля хоч якось придушити зеленого змія. Люди, що мають невдалий досвід тимчасового схуднення завдяки жорстким дієтам, чудово розуміють, як працює цей механізм. Пияки зі стажем формулюють це трішки інакше: людина, що звикла зазирати до пляшки, протягом певного проміжку часу так чи інакше вип’є певну кількість спиртного, але краще стабільно вживати кожного дня по чарці, ніж з останніх сил триматися два тижні і нажертися до нестями. Якось так, власне, і сталося чверть століття тому – з тих пір нічого принципово не змінилося.

Висновок тут може бути лише один: позитивний і правильний за великим рахунком задум столичних політиків приречений з самого початку. На що саме приречений – на відносну невдачу чи повний провал? Це з’ясовувати доведеться вже тоді, коли заборона запрацює. Але свиня завжди знайде собі калюжу, навіть там, де з опадами та вологістю повітря завжди кепсько. Навіть неясно, що складніше – завоювати Афганістан чи хоча б на одинадцять годин на добу відлучити рядового гречкосія від чарки?

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

Подпишитесь на наш канал в Telegram и получайте подброку только важных новостей!