«Цар голий»: як палаючі НПЗ, паливна криза та удари дронів заганяють Кремль у глухий кут
Поки в російських містах вистоюють багатогодинні черги за бензином, а західні еліти заговорили про глухий кут для Кремля, Україна продовжує системно нищити логістику та військову інфраструктуру ворога, про що [повідомляє видання «Бабель»](https://t.me/babel/89003).
Вибухові «пряники», скид продовольства з дронів і 48 днів під вогнем – «Українська правда» опублікувала репортаж про оборону Малої Токмачки на Запоріжжі бійцями 144-го центру Сил спеціальних операцій.
БЕЗ ТАБУ розповідає, як невелике село стало для українських спецпризначенців точкою, де зійшлися фронтова буденність, ризиковані виходи та елементарне виживання без нормального постачання.
48 днів на околиці села
За даними видання, у квітні 2026 року бійці 3-го загону 144-го центру ССО отримали завдання підсилити оборону Малої Токмачки, яку тримали військові 118-ї окремої механізованої бригади. За три тижні спецпризначенці зачистили підвали та будинки й вийшли на східну околицю села, де облаштували спостережні пункти.
Операція тривала 48 днів. Наприкінці травня група залишила позиції, а, як стверджують військові, виконала завдання без втрат – і під час заходу, і під час виходу.
Один із командирів групи з позивним «Правий» описує перший заїзд без прикрас: «Інфільтрація мені не сподобалася», – сказав він, згадуючи висадку під прицілом ворожих дронів.
Після висадки по позиції почався щільний обстріл – з артилерії, мінометів і FPV-дронів. За словами бійців, саме погода визначала темп роботи: у сутінках і під дощем можна було просунутися далі, тоді як у ясніші дні доводилося ховатися й чекати.
Зачистка сектор за сектором
Мала Токмачка витягнута майже на 7 кілометрів, тож територію села поділили на окремі сектори. Бійці рухалися малими групами, перевіряючи будинки, підвали й господарські споруди, де міг ховатися противник.
Живих росіян у цих укриттях вони не знайшли – натомість натрапляли на тіла загиблих, а також на велику кількість вибухонебезпечних предметів: авіабомби, касетні боєприпаси, дрони та протитанкові міни.
Темп операції скасував романтику фронтових легенд: йшлося не про «ривок», а про повільне, методичне просування від руїни до руїни з постійним ризиком потрапити під дрон чи артилерію.
У якийсь момент військові дісталися околиць Малої Токмачки навіть раніше, ніж планували. Після цього настав наступний етап – виставлення спостережних постів і чергування в режимі, коли вдень слухають небо, а вночі намагаються вирахувати, звідки працює ворожа артилерія.
«Пряники», НРК і шоколад із присмаком бензину
Окрема частина репортажу присвячена побуту бійців, які кілька тижнів жили на тому, що доставляли безпілотники або знаходили самі. Російські міни, які скидали з дронів, вони називають «пряниками» – через зовнішню схожість і небезпечну форму.
«Їх дуже важко помітити. А якщо йдеш по дорозі і побачиш “пряник”, то невідомо, скільки їх ще у траві», – пояснив боєць із позивним «Магон». За його словами, такі міни росіяни розкидають одразу по кілька десятків.
Не менш важливою частиною фронтового виживання стали безпілотники й наземні роботизовані комплекси. Один із НРК застряг у вирві, інший прибув на позицію з увімкненим ліхтарем і одразу видав себе. Після атаки дрона й мінометного вогню від вантажу лишилися кілька пачок цигарок, «Снікерси» та частина каш.
Вцілілий шоколад, за словами бійців, мав присмак гарі й бензину, але все одно пішов у розхід. «Нічого, смачний», – з усмішкою сказав Магоні.
У матеріалі також описано, як особливо цінується звичайний хліб. Для військових батон, який долетів до позиції, став майже святом – саме на фронті буденні речі набувають ваги, якої в тилу про них зазвичай не відчувають.
Що означала ця операція
Спецпризначенці називають місію успішною не лише тому, що виконали завдання раніше запланованого терміну. Важливо і те, що їм вдалося вийти без втрат, попри постійний тиск дронів, артилерії та мінних пасток.
Для бійців Мала Токмачка стала символом війни нового типу: невеликі групи, короткі переміщення, постійний контроль неба і боротьба за кожен метр, який ще можна втримати. Саме так сьогодні виглядає чимало ділянок фронту на Запоріжжі.
Окремий сенс для військових мав і сам факт того, що про село заговорили далеко за межами фронту. Російська сторона не раз рапортувала про «успіхи» в Малій Токмачці, хоча українські підрозділи продовжували тримати її під контролем.
Для бійців, які пробули там 48 днів, село на цей час і справді стало центром світу – місцем, де все зводилося до одного: вижити, втриматися і зробити свою роботу.
Раніше БЕЗ ТАБУ писав про те, як на фронті змінюється тактика боїв і чому все частіше вирішальними стають дрони, малi групи та логістика, а не класичний «прорив» великими силами.
