Борг як порятунок. Що заважає нормально жити пересічному українцю

Зустрічайте iPhone7 за місяць у кожному гуртожитку / Getty Images

Вихід iPhone7 як привід поговорити про не зовсім приємну рису наших співгромадян.

Одним з символів радянської епохи була необхідність довго та нудно збирати гроші для купівлі якогось коштовного дефіциту, а також необхідність стояти за цим дефіцитом в черзі. Один колишній вже письменник-сатирик, а нині адепт великомосковського долбославія колись обіграв це явище в одному зі своїх монологів з максимальним рівнем абсурду – головна героїня чекала на меблевий гарнітур півстоліття, а коли черга дійшла, то і грошей не лишилося на викуп, і модель була не та. Очікування придбання перетворювалося на якийсь нездоровий ритуал з домішками мазохізму.

Саме тому представникам біологічного виду soveticus vulgaris в наші часи зриває дах товарне розмаїття на полицях магазинів. Можна купити будь-який меблевий гарнітур, а не тієї єдиної моделі, що завезли цього кварталу. Можна поповнити свою домашню колекцію побутової електроніки в будь-який час, а не записуватися в чергу за півроку, як робили колись бажаючі придбати перші радянські відеомагнітофони. Можна не відкладати зайву сотню під розпродаж на рідному підприємстві непотребу, який можна потім вигідно загнати ледве не за десять кроків від прохідної. Але найкраще те, що гроші тепер взагалі можна не відкладати, а побігти і взяти кредит у найближчому банку…

Ті самі начебто старі добрі часи

Ця спрощеність насправді породжує купу проблем. Головна з них – втрата відчуття цінності власних матеріальних резервів. Навіщо економити в розумних межах та пускати в діло кожну гривню, якщо є можливість надовго позичити чималеньку суму? Причому позичити не у Олени Притули близької людини, з якою через це якось і розсваритися можна, а у цілком бездушної фінансової установи. На практиці людині без кредитної історії ніхто не дасть у кредит і тисячі доларів, але дурні, як відомо, багатіють думкою, не думаючи при цьому про наслідки.

Нині все більше і більше людей почали вести життя, яке з фінансової точки зору аж ніяк не відповідає їхнім заробіткам. Частенько доводиться стикатися з "киянами у першому поколінні", що шукають для себе неймовірно пафосне житло. Які тільки вимоги до квартир не виставляються в оголошеннях: меблі виключно іноземного виробництва, так званий євроремонт, максимально нова побутова техніка, наявність біде… Добре хоч, що рябчиків з ананасами ніхто не вимагає. При цьому виникають два досить цікавих парадокси. По-перше, подібні хороми частенько виявляються не по кишені навіть людині з середньомісячним заробітком у тисячу доларів, якщо вона вміє рахувати гроші і не готова викладати за житло половину свого бюджету. По-друге, абсолютна більшість приїжджих у буквальному сенсі горить на роботі, виходячи з дому на світанку і повертаючись в час, коли сонце вже зайшло. Яка різниця, нова в квартирі мікрохвильова піч чи минулорічного виробництва, якщо після важкого дня сил лишається тільки на те, щоб дочвалати до ліжка, впасти замертво та проспати до ранку?

Не дивно, що саме псевдосередній клас (кращого визначення для любителів марнотратства придумати важко, погодьтеся) рано чи пізно починає найбільш жалітися на "несправедливо високі" комунальні тарифи, "долар по двадцять п’ять" та інші невідворотні зміни на шляху до справжньої Європи. Але вада, як відомо, не в системі, а в людях. Якщо, скажімо, припинити з королівським виразом обличчя кататися на роботу та з роботи на таксі за наявності поруч станції метро і не викладати чотиризначні суми за ганчір’я, яке на розпродажах коштує максимум дві-три сотні, то грошей вистачить навіть на рябчиків з ананасами.

На практиці ж доводиться дзвонити додому в Жмеринку, Крижопіль чи Горішні Плавні і жалітися на важке столичне життя: "Бачите, мамо, так все сутужно, що на напівфабрикатах сидіти доводиться, справжнього м’яса давно вже не куштував". Що лишається робити мамці? Тільки різати чергову курку, класти її до сумки з консервацією та передавати гуманітарну допомогу найближчим автобусом до Києва, а то бідна дитина зовсім на мішок з кістьми перетвориться. Жаль, не знає мамця про те, що грошей у дитини насправді купа, просто витрачає вона їх, пробачте на слові, на голі понти.

Полювання починається...

В цей логічний ряд чудово вписується і любов до непристойно дорогих гаджетів. Цікаво, що ледве не половина тих, хто викладає шалені гроші за нові моделі айфонів, не використовують абсолютну більшість їхніх можливостей. Новинка їм потрібна виключно для того, щоб подражнити своє оточення – бачите, невдахи, у мене є, а у вас нема! Ну і подзвонити комусь іноді, звісно. Заради таких привілеїв дехто прирікає себе не лише на дієту з дешевих напівфабрикатів.

Звичайно, у відповідь хтось може цілком логічно дорікнути автору – мовляв, чого ж ти такий бідний, якщо такий розумний? Але бідність – це поняття досить відносне. За наявності власного городу та лічильників на все-все-все людині може вистачити і дуже скромної зарплатні, якщо тільки не схочеться погратися м’язами перед власним оточенням. І не треба буде – тільки уявіть собі – ані позичати у знайомих, ані набиратися кредитів, які потім неможливо віддати.

Хочете ви цього чи ні, але усе геніальне є на диво простим.

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

Подпишитесь на наш канал в Telegram и получайте подброку только важных новостей!