Україна – не єдина держава, що протягом десятиліть страждала від імперського тиску з боку «доброзичливих» сусідів. Серед країн, що здобули незалежність у другій половині ХХ століття, можна знайти чимало схожих прикладів. Серед них – Туніс, що святкує 20 березня свій День незалежності.
Класичним прикладом проблемних стосунків між екс-метрополією та новоутвореними державами є колишні африканські колоніальні володіння Франції. Там що не республіка – то історія, варта щонайменше історичного чи пригодницького фільму. Адже боротися із метрополією за суверенітет доводилося іноді не на життя, а на смерть.
20 березня 1956 року Туніс став однією з перших країн, що зуміла де-юре вирватися з-під французького впливу та проголосити незалежність. Логічно, що це день і зараз відзначається як національне свято. Проте після ретельного аналізу поточної ситуації декому цілком справедливо може здатися, що не все тут можна замалювати кольорами веселки. Минуло шістдесят років, але тунісці дивним чином продовжують тягнутися до тих, від чийого протекторату так настирливо відбивалися їхні діди та прадіди. Парадокс? Та ні, цілком логічне явище.
Власне кажучи, з французької точки зору Туніс незалежності не втрачав (і саме через це свято, що відзначається сьогодні, видається французам непотрібним та беззмістовним). Нечисленні носії імперської ідеології наполягають, що з юридичної точки зору північноафриканська країна не повинна була відчувати жодних утисків. І справді, за умовами підписаної 1881 року Бардоської угоди правляча еліта на чолі з беєм Мухаммедом Ес-Садоком лишалася на своїх місцях, зберігаючи при цьому більшість привілей. Власні гроші, поштові марки, герб та гімн не стали чіпати – треба ж було лишити хоча б якісь символи удаваного суверенітету. Але зсередини усе виглядало не так життєрадісно, як ззовні.
За великим рахунком, політика Франції щодо нової колонії не особливо відрізнялася від того, що паралельно робила на українських землях Російська імперія. По-перше, серед населення підневільних територій за допомогою усіх можливих засобів намагалися придушити національну самосвідомість. Це в тому числі стосувалося боротьби на мовно-культурному фронті. У Парижі, на відміну від Петрограду, ніхто не генерував дискримінаційні закони на зразок Валуєвського циркуляру чи Емського указу. Але умови вдалося створити такі, що французька мова у користуванні стала значно вигіднішою за арабську.
По-друге, пересічні мешканці Тунісу розглядалися новою владою виключно в якості дешевої робочої сили. В цьому плані вони анітрохи не відрізнялися від алжирців та інших корінних жителів загарбаних африканських земель. Ба більше, вже у новому столітті французи зрозуміли, що арабів в якості «некваліфікованих» робітників використовувати значно дешевше та вигідніше, ніж власну бідноту. Хтось міг би іронічно зауважити щось на тему «ринку работоргівлі», але насправді за тодішніх умов певним верствам населення краще було відправитися за море на чужину на заробітки, аніж нидіти вдома. Колоніальна адміністрація зробила усе від себе залежне для того, щоб сталося саме так.
Невідомо, як би події розвивалися далі, але одного чудового дня у стосунки метрополії та колонії не дуже ввічливо втрутилися війська Гітлера. В Тунісі вони не пробули навіть року, але по Франції пройшлися, що називається, від душі. Результати німецьких «пустощів» спонукали тодішню французьку владу переглянути формат стосунків з Тунісом. Фактично часткову незалежність у вигляді автономії здобути вдалося ще 1947 року, але паризькі «куратори» певний час продовжували втручатися у політичні та суспільні реалії. Особливо тоді, коли місцеві мешканці починали страйкувати через неприпустимо жахливі умови роботи та життя.
Історія, однак, показала, що навіть після офіційного «розлучення» обидві країни лишилися залежними одна від одної. Франція взагалі стала заручницею колоніальної політики минулих часів: дешева і нечисленна колись робоча сила пустила у колишній метрополії коріння, а проблема міграції з півдня стала нагальною проблемою. Більше того, новоспечені французи у третьому-четвертому покоління на відміну від пращурів намірів гнути спини на чорній роботі не мають – їм аби мати соціальні виплати та можливість геть нічого не робити. Як то кажуть, що посієш, те й пожнеш.
Туніс, в свою чергу, страждає від тієї ж болячки, що й сучасна Україна. Скільки тунісця не годуй обіцянками про щастя на батьківщині, а він все одно думає про те, щоб перебратися до Франції та зажити кращим життям. Та й французька мова і культура тут подекуди домінують над арабськими конкурентами навіть попри те, що панівною релігійною течією тут є іслам. Нестримний потяг до колишньої метрополії всебічно впливає на кількість населення. Воно зменшується не лише через масовий від’їзд працездатних дорослих людей, але й через падіння народжуваності.
Але головна проблема Тунісу та його населення – дивна нездатність завершити нарешті пошук власної сутності. За рік після здобуття незалежності країна змінила державний устрій (була монархією, стала республікою), згодом з інтервалом у чверть століття відбулися дві Жасминові революції, які за бажання можна вважати державними переворотами. Коли стабільність на верхніх щаблях влади таки вимальовується, то починає здаватися, що краще її б не було, бо усе починає зводитися до подоби диктатури, нехай іноді і досить м’якої.
От і смикається пересічний тунісець так само туди-сюди, як і пересічний українець. Нічого нового, всі ми це вже колись проходили.
З повагою,
Гриць Якович Вареник, літературознавець