Автор Без Табу аналізує скандал навколо слів заступника Уляни Супрун заступника міністра Олександра Лінчевського та пояснює, чому онкологія є проблемною галуззю української медицини і як до цього ставитися.
Однією з загальновідомих проблем пострадянської медицини є неетичне ставлення медичного персоналу до пацієнтів та їхніх близьких. Навіть в часи панування «медичної мафії» в окремих закладах це намагалися виправити, але сприймати хворого як клієнта, що може потенціально збагатити рятівника, а не як кількадесят кілограмів нездорової біомаси в наших краях так і не навчилися. Адже алгоритм добробуту у лікарнях чимось нагадував легендарний монолог Жванецького про велосипед і сто двадцять карбованців: незалежно від рівня ефективності роботи держава на дотації не поскупиться.
Мабуть, саме через це пересічних українців так обурила риторика заступника Уляни Супрун Олександра Лінчевського під час суботнього звітування перед Рахунковою палатою. Медична реформа начебто вийшла на проектну потужність, в.о. міністра починає насаджувати в Україні американську практику, і тут її права рука раптово заявляє, що витрачатися на онкохворих нема сенсу, оскільки усі рано чи пізно помруть. Якось надто грубо та некоректно це прозвучало, погодьтеся.
Втім, коріння проблеми закопане значно глибше. Якою б передовою не вважалася свого часу радянська медицина, але до онкологічних захворювань в Союзі тривалий час ставилися несерйозно і проблемою їх не вважали. Причину, яка змусила переглянути погляди, звали Клавдією Косигіною. Дружина голови Ради Міністрів СРСР не дожила до власного 60-річчя, оскільки через недосконалість підходів рак у неї діагностували на тій стадії, коли зарадити чимось було неможливо. Удівець-можновладець не знітився, а узяв під особистий контроль будівництво онкологічного центру у Москві, а населенню нарешті повідомили, що більше за рак життів у величезній країні забирали лише серцево-судинні захворювання.
Принцип «попереджений – значить озброєний» в цьому випадку, нажаль, не спрацював. Ефективно боротися з такими труднощами радянська медицина не вміла. А коли навчилася, то і Радянського Союзу вже не існувало, і коштувати лікування стало непристойно дорого. Ще кілька років тому через відсутність легальних варіантів пересадки кісткового мозку лейкемія була справді смертельним вироком за неможливості вивезти хворого за кордон та неефективності хіміотерапії. Та й не факт, що нещодавно ухвалений закон про трансплантацію одразу змінить ситуацію на краще. Тож між поняттями «рак» та «смерть» мільйони українців частково виправдано ставлять знак рівності.
Але питання в тому, що песимістичний тон і неетична риторика припустимі під час бесід на кухні за чаркою, а не у звітній промові заступника міністра. В МОЗ це швидко збагнули і спробували захистити свою людину, але захист вийшов якимось недолугим. Лінчевський же ж цілком відверто зробив акцент на тому, що кожен четвертий онкохворий, відісланий за кордон за державний кошт, рано чи пізно помирає, і саме тому профільна програма є неефективною. Міністерство ж викрутило все так, нібито пан заступник намагався похвалити, а не розкритикувати (три чверті учасників програми все ж виживають), та чомусь не зумів дібрати правильних слів і його не зрозуміли. Це нагадує кумедні ролики часів початку політичної кар’єри Віталія Кличка, але сміятись чомусь вже не хочеться.
Стенограма скандального виступу заступника міністра Лінчевського, той самий фрагмент
Відповідно до закону жанру державний чиновник, звісно ж, має добровільно подати у відставку. Хоча б через те, що за власні необережні висловлювання треба відповідати. Самих публічних вибачень тут буде недостатньо, якщо міністерство обрало «американський» режим функціонування. Але здається, що спроби вирішити проблеми онкохворих в Україні своєрідним «засудженням Лінча Лінчевського» найближчим часом і обмежаться. Це не стільки претензія до МОЗ, скільки констатація сумного факту. Навіть коли закон про трансплантацію почне діяти, врятуватися від неминучої смерті в країні з фактичною середньою зарплатнею в районі 250 доларів на місяць зможуть далеко не всі хворі на рак. І не варто згадувати про Кубу з її начебто чудодійною безкоштовною медициною – самого лише прикладу Уго Чавеса достатньо, аби зрозуміти різницю між уявою та реальністю.
В момент, коли тему вже можна було б прикрити, знайшлася людина, що примудрилася вшкваритися сильніше за Лінчевського. Ніхто чомусь не підказав Володимиру Гройсману, що полювання на язикатого помічника Супрун не принесе йому жодних політичних дивідендів – вагова категорія опонента не та. Навпаки, краще було б посприяти тому, щоб сама Супрун нарешті позбавилася статусу «в.о.» і без озирання на маргінальних опонентів почала доводити медичну реформу до логічного завершення. Та спадкові комсомольці, нажаль, розуміються лише на дрібних кабінетних війнах, які досить швидко перетворюються на трагіфарс. І замість реального покращення ми спостерігатимемо чергову сварку Івана Івановича та Івана Никифоровича.
А найстрашнішим є те, що навіть деякі профільні чиновники не розуміють причинно-наслідкового зв’язку онкологічних проблем в Україні. Вплив аварії на ЧАЕС відомий усім, але чи в курсі МОЗ в тому, що онкологічні центри у Дніпрі та Запоріжжі і досі регулярно отримують поповнення через наслідки навіть не функціонування, а будівництва Запорізької АЕС? А з тих часів минуло майже чотири десятиліття. І це лише один з багатьох сумних прикладів.
Дійсно, іноді краще працювати, ніж говорити.
З повагою,
Гриць Якович Вареник, літературознавець