Польський наступ на українські історичні цінності зненацька нашкодив навіть там, де цього не чекали. Закон про Бандеризм раптово змусив забути про ще одну загрозу з західного напрямку. А дарма, бо Угорщина вже висловила намір стрімко вплинути на українську дійсність в одному прикордонному регіоні.
Минуло кілька місяців з того часу, як Верховна Рада ухвалила «Закон про освіту», відповідно до якого можливості пріоритетного навчання мовами національних меншин було дещо обмежено на користь української (точніше – державній мові нарешті надано пріоритетний статус). В Москві очікувано обурилися, але обурення це знайшло втілення хіба що у традиційній газифікації калюж. Поляки та румуни після кількох проявів вибухового протесту начебто примирилися з нововведенням – одні переключилися з сьогодення на давнину, інші взагалі поринули у вир власних проблем. Не заспокоїлися лише угорці, які з легкої руки Кремля побачили в Законі ледь не повну заборону навчатися угорською в закарпатських школах.
Міністр закордонних справ Петер Сіярто і досі не припиняє видавати перл за перлом, намагаючись привернути увагу світової спільноти до дискримінації, яка дискримінацією насправді не є за визначенням. Інші мадярські політики докладали чимало зусиль для того, щоб скасувати асоціацію України з ЄС та обмежити наші контакти з НАТО. Проте ані в Євросоюзі, ані в Північноатлантичному альянсі ці вибрики підтримки не знайшли. Офіційному Будапешту ще пощастило, що якась Америка не помахала перед самісіньким носом пальцем і не пригрозила переглянути умови співпраці з самими мадярами.
Коли ж угорський азарт почав потроху сходити нанівець, сталася провокація із дуже знайомим почерком. Минулої неділі в Ужгороді хтось жбурнув пляшку із «коктейлем Молотова» у вікно будівлі, в якій базується місцевий осередок організації закарпатських угорців. В Україні цю історію сприйняли більш-менш буденно, а от по інший бік кордону здійняли підозріло щирий ґвалт: допоможіть, мовляв, «фашистам» у Києві стало мало боротися лише з російськомовними, вони ще й за нас взялися.
Паралелі з минулорічним вибухом у польському консульстві в Луцьку напросилися миттєво, але не без розбіжностей. По-перше, в березні 2017-го все ж мала місце терористична атака на офіційне дипломатичне представництво, а не на «клуб за інтересами». По-друге, до підготовки нападу тоді підійшли справді професійно і дістали гранатомет – це вам не звичайна запалювальна суміш, яку за наявності необхідного рівня знання хімії можна у власному погребі приготувати. Але і там, і тут виконавці та/або ідейні натхненники дещо прорахувалися, не знаючи локальних реалій.
Десять місяців тому ніхто не повірив в те, що по консульству стріляли волинські патріоти, і все списали на «руку Кремля». Зараз і поготів ніхто не погодиться з версією, згідно якої закарпатським угорцям «надіслали вітання» закарпатські українці. Бо до мадярів тут ставляться традиційно поблажливо та по-товариськи навіть попри те, що Угорщина колись окуповувала Закарпаття та займалася активною деукраїнізацією. Історична пам'ять іноді буває дуже короткою, надто тоді, коли важливість побутових потреб переважає перспективи розвитку нації.
Але родзинка полягає в тому, що у «великій Європі» не здатні з першого погляду розібратися у переплетіннях міжетнічних стосунків не лише в Україні, а й взагалі в колишньому СРСР. Тому Угорщина і користається ситуацією, закликаючи ввести до Закарпаття для початку місію спостерігачів від ОБСЄ. Рано чи пізно цю пропозицію, звісно ж, відхилять через «відсутність складу злочину». Проте проблема, яка не є проблемою, отримає незаслужено багато часу не обговорення в ЄС, і це зовсім не тішить.
«Рука Кремля», до речі, тут присутня цілком очевидно. Мабуть, не треба нагадувати про те, що Віктор Орбан та його соратники вважають Путіна другом, а Росію – миротворцем. А загрібати жар чужими руками в Москві вміли завжди. От і зараз чергова провокація у виконанні ситуативних союзників грає державі-агресору на користь, бо комусь несвідомому таки може здатися за мотивами цих шалених історій, що в Києві дійсно засіла якась ультраправа і не толерантна до інших народів хунта.
В даному випадку хотілося б сподіватися на спритність та ефективність роботи українських правоохоронних органів. Бо ужгородський акт вандалізму від березневого луцького теракту тим і відрізняється, що зроблено все було по-дилетантськи, а сліди злочинців за такого розкладу можна за бажання відшукати. Відшукати, щоб потім довести факт антиукраїнської, а не антиугорської провокації.
Але вірити в диво чомусь не виходить. А правильне розслідування цього інциденту на фоні останніх провалів та дрібних невдач мало б стати саме дивом. Спровокувати пародію на міжнародний скандал можна дуже легко, а от розгрібати наслідки доведеться дуже довго. Так, навіть після того, як з’ясується, що жертва є безсоромним брехуном. Бо зойкам деяких пастушків про наближення вовків в Євросоюзі іноді досить щиро вірять.
А в тому, що мадярські політики продовжуватимуть співати стару пісню, сумнівів нема.
З повагою,
Гриць Якович Вареник, літературознавець