З кожним днем все сильніше і сильніше переконуєшься в тому, що історія абсолютно нічому не вчить пересічного громадянина. Звичайно, цим хтось мав би скористатись.
Причина проблем найчастіше одна – сам громадянин вперто не бажає вчитися, думаючи, що ця наука жодним чином йому не згодиться. А дарма, дарма. Сила кожного наступного удару граблів по лобі поки що, на щастя, зростає в арифметичній, а не в геометричній прогресії. Але таки зростає.
На тижні по всій країні розлетілася історія про героїчних миколаївських студентів, які відмовилися переглядати псевдодокументальний фільм про "звірства кривавої київської хунти на Донбасі". Проте героїзм представників молодого покоління швидко відійшов на другий план, оскільки хтось зумів знайти інформацію про організатора шабашу. Влаштувала усе така собі Олена Кабашна, яка два роки тому намагалася прорватися до Верховної Ради під знаменами Батьківщини, але не зуміла. Розумні люди в цей момент запаслися смаженою кукурудзою і почали спостерігати за конфліктом, який поки що розпалюється досить повільно. І виявилося, що не всі розуміють цілком очевидні речі.
КіноЗрада від осередку Батьківщини
По-перше, час нарешті звикнути до того, що політичні партії в Україні існують виключно за принципом франшизи. Більше того, ніхто і близько не намагається стежити за чистотою лав. Навіть (хоча, чомц навіть) правляча партія подає зовсім не той приклад, який мала б подавати – два роки тому до складу БПП влилося чимало маргіналів, на фоні яких син колишнього одеського бургомістра Олексій Гончаренко видається ледве не героєм і патріотом. Причому в регіонах подібних персонажів було на порядок більше, ніж у парламентському списку. Чинити інакше, в принципі, ніхто і не звик.
Що ж стосується конкретно Батьківщини, то тут варто зазначити, що неадекватних та небезпечних персонажів до цієї політичної сили притягує немов магнітом. Чого вартий один лише Олексій Чеберда, який минулого року боровся за посаду міського голови міста на Дніпрі з Філатовим та Вілкулом. Точніше, боротьба ця ввижалася лише самому Чеберді, оскільки він не набрав і трьох відсотків. Коли ж настав час визначатися, кого підтримати у другому турі, кандидат-невдаха порадив своїм виборцям – увага! – зривати голосування будь-якою ціною. Цікаво, він додумався до цього сам чи йому підказала це, наприклад, перша особа партії, яка сама любить діяти за принципом "бий своїх, щоб чужі боялися"?
Не варто забувати і про те, що аналіз складів попередніх скликань Верховної Ради може допомогти зрозуміти природу деяких речей. Чи пам’ятаєте ви, наприклад, про те, за списком якої партії вперше потрапив до Верховної Ради такий цікавий кадр, як Андрій Портнов? Так-так, той самий Андрій Портнов, завдяки якому з країни зуміли втекти щонайменше один з братів Клюєвих та Кадиров-Онищенко. І це не єдиний приклад. Для Юлії Тимошенко та її кураторів гроші, як відомо, не пахнуть.
Як тут знову не згадати про те, що наступного року мають відбутися місцеві вибори? Минулого року стало зрозуміло, що можна отримати чималі дивіденди, якщо вміло зіграти на антиукраїнських настроях певної частини електорату. Недарма деякі політичні експерти зауважували, що штаби деяких партій на місцях не припинили активно працювати після виборів. На Лівобережжі маргінали можуть ховатися навіть під вивісками радикальних патріотичних сил – достатньо згадати хоча б про осередок Свободи на Дніпропетровщині, який тишком-нишком підім’яли під себе ті самі "пси режиму", які лупцювали (і не лише лупцювали) активістів під час Революції Гідності.
Так що порадити можна лише одне – не втрачайте пильності.
З повагою,
Гриць Якович Вареник, літературознавець