Журналіст Андрій Цаплієнко про своє знайомство з капітаном ВСУ Андрієм Кизилом, що загинув минулої доби в результаті артобстрілу українських позицій росіянами.
Він загинув сьогодні. Усмінений хлопець, який водив нас по позиціях в Авдіївській промзоні. Обвішаний БК, в плямистому кевларі на голові, з автоматом в руці, він виглядав досить грізно. Але, коли зняв шолом, я помітив, що у нашого фронтового гіда ще зовсім юні, трохи округлі, як у дітей, риси обличчя. Не оброблені ані часом, ані досвідом. Раптом вибух.
«Що це?» - питаю.
«Це РПГ. Розбирають хату. Але нічого в них не вийде!» - засміявся він.
І голос теж юнацький. Дзвінкий.
«Андрію, як тебе титрувати в сюжеті?»
«Та як хочете, так і пишіть. Капітан Андрій Кизило, заступник комбата».
Заступник комбата ще зовсім дитина. Лише на три роки старший від моєї дочки. Здається, в мирних містах у його однолітків на вустах лише «Контрстрайк» та «Танчики». Для нього ж слово «танчик» лунало геть не прикольно. Танки всю ніч сьогодні били по них. Вони це витримали. А потім прилетів «кабанчик». Міна-стодвадцятка. Загинуло троє. Андрій серед них.
І от я переглядаю наш старий сюжет, де двадцятитрьохрічний капітан жартує під обстрілом в напівтемряві, та думаю про всіх дітей, які зараз захищають нашу нещасну країну. Бій під Авдіївкою як продовження битви під Крутами. Війна дітей, які вірять, що воюють за майбуття. Вони, посміхаючись в об’єктив, йдуть назустріч смерті, а нам залишаються тільки їхні молоді посмішки. Прихований сенс яких стане зрозумілим лише з часом. Не зрадьте їх… Не забувайте…
Пост Андрія Цаплієнка на фейсбуці