Літо 2017 року поки що підносить Кремлю аж надто багато неприємних сюрпризів, особливо на пропагандистській ниві. Історія про «лісових братів» в офіційних соцмережах НАТО – чудове тому підтвердження.
Зненацька виявилося, що стратегічні супротивники з Заходу можуть не лише грати м’язами під час військових навчань у небезпечній близькості від російських кордонів. Вони ще й інформаційну війну можуть вести в кращих традиціях самої Москви, викликаючи у ворога тремтіння в кінцівках. І не можна зрозуміти одразу, від чого росіянам тремтіти – чи то від страху, чи то від невдоволення власним безсиллям.
Днями на офіційній сторінці НАТО в одній з соціальних мереж було розміщено восьмихвилинне відео, що розповідає про діяльність антирадянських партизанів у країнах Балтії після закінчення Другої світової війни. З почуттям гумору у авторів, схоже, все гаразд, оскільки зроблено усе за стилістичними стандартами радянської пропаганди. Ось тільки радянські війська та силові структури показані у своєму реальному обличчі – не як захисники поневолених народів, а як окупанти, чиї тоталітарно-репресивні методи вразили литовців, латвійців та естонців навіть на фоні кривавих витівок гітлерівського режиму.
Антирадянські партизани на службі НАТО
Якось одразу пригадалося про те, що у трьох балтійських республіках з початку дев’яностих років минулого століття відзначається не день незалежності, а день ВІДНОВЛЕННЯ незалежності. На державному рівні активне втручання у життя та військова присутність СРСР вважається окупацією. І тому «лісові брати», що боролися з червоними щонайменше до початку «відлиги» часів Хрущова, тут справедливо вважаються національними героями. Це викликає обурення з боку Москви, тому росіяни й звинувачують НАТО у пропаганді фашизму та розпалюванні міжнаціональної ворожнечі. Подібна реакція зазвичай викликає бажання покопирсатися у матчастині, аби зрозуміти, хто тут дійсно правий.
І ось тут раптово виявляється, що пересічному українцю майже нічого невідомо про повоєнний партизанський рух у Прибалтиці. В сучасних українських підручниках зі всесвітньої історії ця тема займає в кращому випадку кілька абзаців, на історичних факультетах стан справ не набагато кращий. В радянські ж часи це явище і взагалі замовчувалося – не можна було навіть натякати поколінням, що підростали, на наявність хоча б гіпотетичної можливості опору владі в недалекому минулому. У іншому випадку в дитячих головах могло дозріти цікаве питання: якщо на місцях за командою з Москви будували чи то комунізм, чи то соціалізм з людським обличчям, то навіщо було проти цього боротися?
В масовій культурі згадок про партизн також не було. Виключенням можна вважати хіба що семисерійний фільм «Довга дорога в дюнах», в якому «лісові брати» зображені страшнішими та кровожерливішими, ніж навіть німецькі загарбники. В цьому не було нічого дивного, оскільки в творах латвійських письменників мали місце аналогічні образи. За відсутності альтернативної думки небезпечного звіра за бажання можна зліпити навіть з метелика. Після відновлення незалежності фільм, що характерно, кілька разів намагалися заборонити до показу у Латвії.
Заради справедливості варто зазначити, що дещиця праведності у обуренні московських пропагандистів все ж присутня. В лавах антирадянських збройних формувань в Балтії в середині ХХ сторіччя все ж були присутніми поплічники режиму Гітлера. Проте більшість складали все ж звичайні місцеві мешканці, що спокійно жили до другого радянського пришестя, а потім раптово перетворилися на ворогів народу.
Не варто забувати про те, що НКВС та інші подібні структури тоді діяли за принципом «репресуйте усіх, Ілліч пізнає своїх» - сотні тисяч людей з усіх імперських околиць тоді опинялися в таборах виключно через те, що володіли німецькою мовою і в теорії могли співпрацювати з ворогом.
Як і вояки УПА, «лісові брати», за великим рахунком, намагалися захистити звичний для рідних земель уклад життя. Вони чудово усвідомлювали, що спроба перетворити Латвію, Литву та Естонію на одне величезне колективне господарство під червоним прапором у 1940 році була відносно вдалою «пробою пера». А за наявності другого шансу тоталітарний режим попередніх помилок зазвичай не повторював. На щастя, балтійські республіки не пробули під радянською окупацією та впливом і півстоліття – в іншому випадку говорити про збереження власної ідентичності говорити було б важко, якщо взагалі можливо.
Чому ж НАТО вирішив пробудити історичну пам'ять народів саме зараз? Та тому, що від Кремля варто чекати будь-яких відчайдушних кроків – союзників та ресурсів стає все менше, а ворогів лише більшає. Життя, звісно, не можна порівняти з комп’ютерною грою, оскільки тут наслідки однієї-єдиної стратегічної помилки будуть значно страшнішими. Тому про власну безпеку треба думати заздалегідь.
Сумніватися ж в тому, що литовці, латвійці та естонці спробують дати бій окупанту в разі нового несподіваного нападу, не доводиться. Сімдесят років тому їм не вдалося протриматися лише через відсутність підтримки. А зараз на це жалітися, схоже, не доведеться (нехай дехто з оточення Дональда Трампа і думає інакше). Хоча краще, звісно, сподіватися на те, що ніякої повномасштабної війни не буде, а агресивна Росія розвалиться сама.
З повагою,
Гриць Якович Вареник, літературознавець