Справа Павловського як лакмусовий папірець для української політичної еліти та її обслуги.
Якщо все складеться так, як має скластися, то справа Павловського-Гулевича для багатьох сучасних державних діячів має стати тим, чим стала для Наполеона битва під Ватерлоо. Кілька голів мають полетіти хоча б через необхідність триматися у межах пристойності і не повторювати помилки попередників. Але на практиці нічого критичного, схоже, не станеться, надто з урахуванням дивної поведінки як головних, так і другорядних дійових осіб цієї трагікомедії.
Президент Порошенко у свої короткій промові вирішив нагадати про те, як розбиралися з крадіями в часи давньогрецького правителя Драконта. Так, не повірите, але навіть за дрібну крадіжку тоді відрубали руку – з тих часів надмірно жорстокі закони і називають «драконівськими». От і голова держави пообіцяв позбавляти кінцівок тих, кого на гарячому спіймали (образно, звісно ж, не фактично). Проте Петро Олексійович під час надання подібних обіцянок вже не вперше видається схожим на студента, який кожного ранку обіцяє собі завтра узятися за написання дипломної роботи.
Особливо цікаво це виглядає в тому контексті, що до махінацій причетні особи або з найближчого оточення шановного гаранта (Олег Гладковський – колишній Свинарчук), або ті, з ким він знайомий за принципом одного рукостискання. Наприклад, одіозний, але поки що маловідомий широкому загалу ділок Андрій Адамовський зізнався, що має прямий стосунок до фірми «Трейд Коммодіті» – тієї самої, яка за допомогою Павловського, Гулевича та інших отримувала протизаконні прибутки під час державних закупівель палива для ЗСУ. І зізнавався він зовсім не через те, що сумління загризло. Просто бізнесмен мав можливість це зробити, розуміючи, що гарантовано вийде сухим з води.
Своєрідна недоторканість Андрія Адамовського пояснюється дуже просто: він є близьким другом Олександра Грановського, фактично третьої за рівнем впливу людини серед оточення Порошенка. Йому вже й плідна співпраця з «Мегаполісом», російським тютюновим монополістом, з рук зійшла, і інші підозрілі оборудки. Тому не варто дивуватися, що фігурантам справи з боку «Трейд Коммодіті» вчора банально дозволили втекти за кордон, аби тільки якихось критичних свідчень раптом не дали в прокуратурі чи в суді. Перший крок до стрімкого розвалу щойно відкритої справи вже зроблено.
Відзначимо також появу під стінами суду в четвер пані Тетяну Чорновол. Ця дама давно себе зарекомендувала вірним побратимом Сергія Пашинського, що також знається на оборонних замовленнях. Звичайно, вимагати від Тетяни Чорновол адекватності – справа зайва, але коли людина, яка прийшла до парламенту під гаслами боротьби з корупцією, ту саму корупцію покриває – це нонсенс.
Взагалі, чи не єдиним, хто намагається зберегти в цій скандальній ситуації обличчя, є міністр оборони. Степан Полторак вже дав зрозуміти, що готовий подати у відставку, якщо провину його заступника та інших підлеглих буде доведено. І в цьому плані його позиція є значно більш виграшною, ніж та, якої тримався Віктор Муженко після вибухів на артилерійських складах у Калинівці, за безпеку яких мав відповідати Генштаб. Полтораку, звісно, не позаздриш – чи докладав він руку до призначення однокурсника Павловського під своє крило позаминулого року, чи не докладав, але однокашник своїми діями вже накрив голову МО чималенькою такою тінню. А громадськість у нас, знаєте, дуже зла і не завжди любить витрачати час на те, щоб розібратися у фактажі.
Саме з цієї причини має право на життя версія, згідно якої увесь цей гармидер – ніщо інше, як спроба підставити декого під трибунал і влаштувати переділ посад, що є дуже важливими для держави. Чи став би дарма активізуватися екс-волонтер, а нині політик Юрій Бірюков, якби не відчув, що за ставку на зеро цього разу можна отримати значно більший виграш? Нещодавно він вже спробував приєднатися до хвилі народного невдоволення, вимагаючи відставки Муженка. Але і правляча еліта своїх традиційно здавати не побажала (а НГШ є значно ближчим до президента, ніж той же Полторак), і народ не любить, коли на праведному гніві намагаються заробити придворні лизоблюди. А тут фактично посада заступника міністра звільнюється, на яку не можна не облизнутися. Це зрозуміло вже з висловлювання про Павловського, якого Бірюков нібито так не любив від самого початку, що й бутерброд не ліз до рота.
А ось розмови про ймовірне бажання Порошенка позбавитися таким чином від Кононенка чи Грановського міцного підґрунтя під собою не мають. Власне кажучи, поки що можна керуватися в цьому контексті лише непевним проявом радості президентського ідеолога Віктора Уколова – раніше ця «пародія на Талейрана» щиро ненавиділа НАБУ та САП, а починаючи з середи раптово почала нахваляти їх. Щоправда, мережева активність подібних персонажів іноді не значить зовсім нічого. Натяк на спробу західних союзників та стратегічних партнерів натиснути на мешканців Банкової та Грушевського за допомогою нібито підконтрольних їм борців з корупцією? Красиво, красиво, але ми все ж говоримо про реальність, а не про художній твір в жанрі політичного детективу.
Поки що ж усе видається схожим на стару добру приповідку про пастушка та вовків. Здається, населення намагаються привчити до того, що будь-який акт боротьби з реальною корупцією зводитиметься до дешевого фарсу. А коли народ звикне і йому набриднуть ці вистави, то можна навіть імітацією бурхливої діяльності не займатися. Недарма ж кажуть, що найкращі дракони виходять з переможців драконів.
Але краще вже локальне Ватерлоо, ніж чергове шапіто.
З повагою,
Гриць Якович Вареник, літературознавець