Знаєте, аристократична традиція починати ранок з читання свіжої преси скоро таки стане історією. Ні, станеться це геть не через повільне вимирання друкованих видань, оскільки святе місце не спорожніє через активне розмноження інтернет-ресурсів.
Просто рівень професіоналізму у журналістському середовищі невпинно знижується з року в рік. І одного чудового відсоток дійсно якісного матеріалу може стати критично низьким.
Якось наприкінці другої президентської каденції Кучми один московський родич автора, вболівальник зі стажем, дуже негативно висловився на адресу українського журналу "Футбол". Мовляв, яку сторінку не відкриєш – всюди суцільна фривольність та фамільярність, у нас у Росії в такому стилі на законодавчому рівні заборонено писати навіть про світське життя, не те що спорт. Кілька місяців потому в Криму довелося частково переконатися в його правоті. Статті у російських спортивних виданнях всі як одна були схожими чи то на звіт патологоанатома, чи то на доповідну записку позаштатного агента ФСБ. Суцільний канцелярит, зате за авторством винятково поважних спеціалістів із журналістською освітою.
Найкращі автори вищезгаданого "Футболу", у свою чергу, були за освітою справжнісінькими "технарями". Але писати вміли добре. Навіть десь у Москві зараз не кожен згадає прізвища авторів сухих нецікавих звітів. А от покійного Бориса Талиновського, колишнього підводника та спеціаліста з німецького футболу, у профільній тусовці соромно не знати. Чому? Та тому, що ніхто краще за нього не писав. Справа може боятися майстра, навіть якщо він є стовідсотковим самоучкою.
Цей приклад вже навіть винятком з правил вважати не можна. Адже правда в тому, що школа журналістики в Україні відсутня як клас. Перш за все через те, що сама журналістика з галузі просвітлення перетворилася на сферу обслуговування. Нікого не цікавитиме дослідження на предмет забрудненості повітря у містах, розташованих біля Каховського водосховища – більшість клікатиме на новини про те, як один політик плямує репутацію іншого руками пригодованих горе-репортерів. Важко навіть сказати, що в цій історії трапилося раніше, попит чи пропозиція.
При цьому окремі джерела навіть не звертають уваги на те, що рівень обізнаності їхніх працівників у деяких питаннях не є достатньо високим. Буквально у середу на одному з антиолігархічних нібито сайтів довелося прочитати новину зі списком кандидатів на керівні посади в ДБР. І виявилося, що Арсена Авакова було призначено міністром внутрішніх справ за сприяння такої собі Мар’яни Гайовської-Ковбасюк. Ні, справді, так і було написано: голова МВС є її креатурою. На щастя, ближче до вечора видання логічну помилку виправило, і вже Гайовська-Ковбасюк стала креатурою Авакова, але лише після того, як в соціальних мережах автору-невігласу перемили усі до одної кісточки.
Деякі сайти з двомовним контентом частенько не морочать собі голову якщо не перекладанням новини з української на російську (або навпаки) вручну, то хоча б перевіркою електронного перекладу. Так з легкої руки невідомого, але неуважного новинаря тодішній перший заступник міського голови Іштван Цап ненадовго перетворився на Іштвана Козла. Помилку незабаром також виправили, хоча читачі встигли від душі покепкувати. Дехто навіть зауважив, що "помилки ніякої нема, бо Цап той ще козел". Але по руках за таке все одно треба бити.
А що робити з патологічно неграмотними писаками? Із тими, хто пише "на протязі" замість "протягом" чи "відразу" замість "одразу" у контексті миттєвої, а не огидливої реакції на щось чи когось. Проблема тут полягає не лише в сумнівному рівні шкільної освіти – просто раніше таких "неписьменних" відсікали якщо не на стадії співбесіди, то десь в районі університетської приймальної комісії. Додайте до цього хронічну економію деяких джерел на коректорах та/або випускаючих редакторах, й отримаєте щось справді нечитабельне.
У вищих навчальних закладах великих міст факультети журналістики в епоху масового інтернету і взагалі стали аналогами юрфаків та економфаків двадцятирічної давнини (ДНУ імені Олеся Гончара тут може слугувати еталонним прикладом). Духовно збагачені діви та заможні таткові синки біжать сюди в пошуках не знань, а "ксиви", яка нібито відкриває двері у безмежний світ елітних тусовок та цінних знайомств. Реальність на відміну від мрій виходить геть не романтичною: шукачкам спонсорів чоловічої статі подібним макаром у кращому випадку якийсь футболіст-невдаха може перепасти, а користь від знайомств навряд чи дійде далі 5-відсоткової знижки від продавця легких наркотиків в якомусь елітному нічному закладі. Але ж це попсово, чорт забирай, і заможним батькам є на що гроші витратити. Із такими випускниками краще вже віддавати перевагу дилетантам, відверто кажучи.
Найбільше лякає те, що рівень журналістики зараз приблизно відповідає рівню аудиторії, що поглинає неякісний контент. І привчили читачів до вживання казна-чого саме ЗМІ – тут якраз зрозуміло, що було раніше.
Тому порада наостанок буде простою: не читайте до обіду українських газет. А якщо нема інших, то не читайте взагалі. Або ж просто думайте, перш ніж піддатися паніці, яку розганяють журналісти. Можливо, вами намагаються маніпулювати, чи просто людина, що написала новину, виявилася настільки недолугою, що все переплутала.