Автор Без Табу констатує надскладну ситуацію у Азовському морі, яке російські окупанти блокували та перетворили на власну акваторію, та розглядає можливі варіанти вирішення проблеми.
Протизаконний тиск Росії на українські кораблі у Азовському морі триває не кілька місяців, як може здатися після переглядів новин, а щонайменше кілька років. Просто раніше подібні витівки мали швидше вигляд розігріву, але з початком активної фази російської агресії на суходолі значення російських підступів на воді суттєво зросло. Цей удар до останнього часу видавався не таким суттєвим, як часткова окупація української частини Чорноморського флоту. Та його наслідки можуть бути не менш небезпечними.
Економічний ефект від блокади відчули на собі перш за все Маріуполь та Бердянськ – міста, бюджет яких щорічно має чималі поповнення за рахунок роботи портів. Чим менше туди заходить суден та прибуває цінного вантажу, тим скрутнішим стає становище. Райцентр Запорізької області не рятує навіть статус курорту, оскільки в плані інфраструктури він буквально за три-чотири роки страшенно відстав від конкурентів з Одещини, Миколаївщини та Херсонщини. Без втручання влади катастрофа рано чи пізно буде неминучою.
Але в Києві протягом останніх тижнів не переривали гнітюче мовчання. Реальних механізмів впливу на сусіда-агресора у дипломатичній площині не існує. Як Кравчук колись непристойно легко відмовився від ядерної зброї, так і Кучма в передостанній рік свого президентства дуже недалекоглядно погодився на нечітке розмежування територіальних вод Азову.
Раніше вже доводилося зазначати, що за умовами угоди 2003 року з односторонньою вигодою (так-так, її було підписано паралельно із активними посяганнями РФ на косу Тузла) російські військові кораблі отримали можливість під благовидним приводом підходити ледве не до українських берегів. Цікаво, чому ніхто не подякував за це президенту Кучмі минулого тижня під час святкування його 80-річного ювілею?
Варіант силового вирішення проблеми самотужки теж не розглядається. Звичайно, через вищезгаданий договір та його неоднозначні положення. Тим більше, спецслужби РФ перехоплюють не лише рибальські човники під українським прапором: на початку липня неподалік від Бердянська вони затримали два турецьких суховантажі. Але турки, як і представники інших держав, чомусь мовчать, а втручання українського флоту гарантовано буде розцінено як привід для повноцінної (хоча й неоголошеної офіційно) війни на морі. І доки Захід буде за звичкою збиратися з думками щодо «занепокоєння поточними подіями», ми можемо за несприятливого збігу обставин і військовий флот втратити, оскільки сили будуть геть нерівними.
Перемовини із США та Євросоюзом щодо розширення антиросійських санкцій на знак покарання за безчинства в Азовському морі досі тривають. І міністр Омелян іноді навіть випромінює оптимізм, обіцяючи, що Кремлю добряче перепаде як за витівки прикордонників, так і за будівництво Керченського мосту. Та проблема полягає в тому, що не всі західні партнери є зацікавленими в посиленні тиску на Москву. Дехто навіть досі не визначився, що робити з другою чергою Північного потоку – чи то бойкотувати проект і виводити звідти власні інвестиції, чи то вкладатися по повній і фінансувати (нехай і не напряму) російську агресію на Донбасі та окупацію Криму. Хоча чому не напряму, якщо за бажання на півострів навіть новенькі турбіни завезти можна?
Можна було б звернутися до НАТО із проханням допомогти із захистом власних територіальних вод. Але зараз не найкращий час для звернення. Справа в тому, що до процесу так чи інакше необхідно долучати Туреччину – якщо не для повноцінної участі кількома військовими кораблями, то хоча б задля спокійного перетину Босфору суднами Альянсу. У Анкари, в свою чергу, діалог із Заходом зараз геть не складається, що чудово видно за стрімким падінням курсу ліри. І напруга навряд чи спаде найближчим часом, оскільки каменем спотикання є поведінка та політика Реджепа Ердогана, а не якісь абстрактні непорозуміння.
Тому покладатися поки доведеться винятково на себе. І паралельно готуватися до найгірших сценаріїв. Адже різноманітних чуток про вторгнення збройних сил РФ з південного напряму із задіянням флоту останнім часом стало так багато, що ігнорувати їх неможливо.
Хтось, звісно, може зауважити, що напад з півночі є більш вірогідним, оскільки російські танки ще з минулого року зручно розташувалися у Білорусі неподалік від «кордону трьох держав». Але й вторгнення до Донбасу свого часу виявилося вдалим в тому числі за рахунок ефекту несподіванки. Ну не вірили окремі українські стратеги в те, що одразу після Криму РФ вирішить захопити ще й східні області. І що отримали в підсумку?
Налагодження виробництва боєприпасів та військової техніки відповідно до стандартів НАТО – це плюс, причому величезний. Але зупинятися на цьому не варто. Наші й не зупиняються: новина про можливу появу чотирьох підводних човнів для диверсійних операцій та захисту з моря не може не тішити. Було б добре, якби вже за кілька років справжню міць збройних сил України демонструвати довелося хіба що на парадах на честь річниці Незалежності. Та поки це лише мрії, підкріплювати які вдається натужно.
З повагою,
Гриць Якович Вареник, літературознавець