В Україні горять церкви. В принципі, як і завжди. Але релігія для декого з парафіян впливовіша навіть за телевізор, тому історії, які відбуваються довкола цих підпалів, починають нагадувати боротьбу за частоти.
Як тільки назріло питання про розділення в Україні російської та української церков, вони почали гучно ділити між собою парафіян. Людині, що сприймає храми виключно як архітектурні споруди, такі пристрасті можуть здатися дивними. Але тому, мабуть, церкви і здатні досі існувати на пожертви, що надто великій кількості людей до цього не байдуже. І цим є можливість скористатися у спробах перенести війну, навіть символічну, туди, де її ще нема.
Нещодавні підпали церков, як Московського, так і Київського патріархату - це продовження давньої історії, що мала місце на Західній Україні. З тієї різницею, що до початку російсько-української війни пожежі у храмах були рідко пов’язані з якимись міжконфесійними конфліктами, а швидше стосувалися старих дерев’яних церков, де часто достатньо звичайного замикання. І досі ніхто не вигадав, як все ж таки рятувати від цього культурні пам’ятки, які часто мають такий вік, до якого ще не всі українські міста дожили.
Інша причина, що актуальна і зараз – звичайне мародерство, і це вже не лише про Західну. Будь-який підпал – чи то вчорашній у Павлограді, де горіла церква МП, чи підпал у Маріуполі храму КП 6 листопада, чи інші випадки – певною мірою обнуляє ситуацію, і вже не скажеш, скільки вкрадено, а скільки згоріло (а скільки було – приблизно уявляв собі кожен парафіянин, щонеділі приходячи на молебен).
У цьому випадку ідеології у мотивації паліїв приблизно стільки ж, скільки при пограбуваннях крамниць під час якихось масових безладів.
Питання не тільки у кількості, але й у якості. Можна згадати, що храми МП у ненайкращі часи слугували в тому числі і схронами зброї, і притулком для «тітушок», та й іти на сповідь туди нормальна людина побережеться, зважаючи, де потім може опинитись ця інформація. Тому підпали, особливо напередодні передачі храму від Московського патріархату Київському, можуть по факту не надто відрізнятися від знищення документів у внутрішніх дворах урядових будівель взимку 2013-2014 років.
Зазвичай напади на храми супроводжуються потім ще й обміном «компліментами»: у травні 2015 року, наприклад, у Ковелі підпал почали рівно з того корпусу споруди, який планували передати КП. На це представники Московського патріархату вкотре обізвали опонентів «розкольниками», а ті у свою чергу (правда, чомусь аж у серпні) підготували звернення від громади, де вимагали перейменувати УПЦ МП на РПЦ, щоб, так би мовити, не дезорієнтувати цільову аудиторію.
Відбувається цей безлад не лише у православному просторі – наприклад, кримські підпали мечетей після анексії використовують одразу для кількох цілей.
По-перше – збурити та деморалізувати кримських татар, для яких ці споруди – майже останнє, що залишається від доволі довгого спокійного періоду між депортаціями.
По-друге, за стандартним сценарієм, цими підпалами можна влаштувати полювання на «правих», бо кого ще, окрім ФСБ, підозрюватимуть у такому в першу чергу (свого часу кримських «азовців» - до речі, за дурнуватий дзеркальний вольфсангель на мечеті - добряче потягали по судах). Ну а по-третє – і це вже стосується не лише Криму, та й взагалі храмів будь-якої конфесії – організатори цього дійства добре знаються на закордонному дискурсі, зокрема на мові міжнародних миротворчих організацій, де напади на культові споруди, особливо синагоги – особливий пунктик, «червона ганчірка», яка, якщо вона з’являється у закритому звіті чи публічній доповіді, одразу дає зрозуміти, що вони там, у цій країні, певно, зовсім з глузду з’їхали. І такий висновок робиться просто за прикладом попередніх випадків, механічно, без розуміння того, що навіть з паплюження можна зробити спектакль.