Оглядач Без Табу пояснює, чому Львів втрачає український дух, а також - до чого тут російськомовні туристи на запопадливі та ласі до грошей галицькі рагулі.
Коли Юрій Андрухович минулого року висловив невдоволення надмірною кількістю російськомовних туристів у Львові, багатьом його обурення видалося награним та нещирим. Мовляв, не варто через культурно-етнічні розбіжності сварити людей, які щороку нібито приносять до міського бюджету чималеньку суму грошей. Але іноді під час погляду на ситуацію з іншого ракурсу починає здаватися, що письменник все ж недарма бив на сполох. Бо небезпечні прецеденти вже траплялися.
Львів прощається з Ігорем Білозором
28 травня 2000 року після двадцяти днів перебування в одній зі львівських лікарень від важких травм помер відомий композитор і народний артист України Ігор Білозір. Побили його у кафе «Цісарська кава» двоє російськомовних молодиків з характерними прізвищами Воронов та Калінін. Їм категорично не сподобалося, що Білозір разом з друзями почав співати українські пісні, заважаючи гостям насолоджуватися звучанням російського «блатняка». Ця справа була резонансною навіть в ті часи, коли Росія стереотипно вважалася «другом, товаришем та братом».
Показово, що вбивць вдалося відправити за ґрати лише з другої спроби, та й то на менші терміни, ніж вимагала прокуратура. Не останню роль у винесенні адекватного вироку відіграла активність місцевих мешканців, які вимагали справедливого покарання для злочинців, мітингуючи під будівлею суду. Якби це сталося не у Львові, а в умовному Кривому Розі, міліція і взагалі спробувала б спустити все на гальмах, списавши дії загиблого на елементарну провокацію.
Комусь могло б здатися, що після перемоги Революції Гідності та початку поступової українізації суспільства подібних інцидентів майже не буде навіть на Лівобережжі, не говорячи вже про західні області. Але виявилося, що навесні 2018 року у Львові цілком реально зіткнутися у громадському закладі з агресивними туристами, які готові відстоювати власне російськомовне середовище за допомогою фізичного насильства. На щастя, це поки що минається без летальних випадків. Але неприємні питання до персонажів начебто другого плану не мають лишатися без відповідей.
2018-й рік – Львів, «руський мир» знущається над українцями
Якщо вірити одній з версій нічної пригоди, то персонал закладу «Бар Бідон» приймав безпосередню участь у бійці на боці приїжджих. Десь у цивілізованому світі в разі підтвердження подібних звинувачень заклад можна було б сміливо зачиняти наступного дня, оскільки клієнти з клепкою в голові оминали б його десятою дорогою. До музичного репертуару причепитися з юридичної точки зору важче, оскільки музику замовляє той, хто платить. Щоправда, при цьому якось треба не порушувати прав інших присутніх.
Позиція правоохоронних органів не є однозначною. З одного боку, самі постраждалі між рядків зауважили, що у поліції в той час було чимало більш важливих справ, в тому числі смертельні випадки. Але пропозиція слідчого «домовитися між собою і не поводитися як діти» видається проявом непрофесіоналізму. Нажаль, у нашій країні силовики намагаються якнайшвидше скинути з власних плечей і більший тягар (наприклад, злочини на сексуальному ґрунті), аби не витрачати дарма робочий час і не псувати собі статистику. А звичайна бійка біля бару навіть не є вартою уваги. Кінець кінцем, нікого ж не вбили.
Відверто кажучи, через недосконалість українського законодавства подібні хуліганські і водночас шовіністичні вчинки залишаються без справедливого покарання. І киянин-манкурт під час перебування у відділенні поліції недарма кепкував з приводу адміністративного штрафу в розмірі 51 гривні. Звичайно, іноді можна за невдалого збігу обставин отримати 15 діб арешту, але не більше. Але головна проблема полягає не в синцях, а в міжетнічному конфлікті. Навіть у недосконалому з усіх боків російському законодавстві є цілком дієва сумнозвісна стаття 282, згідно якої за розпалювання міжнаціональної ворожнечі можна надовго загриміти до буцегарні. А у наших краях продовжуються вічні танці навколо вічного вогнища.
Але знаєте, що найбільш прикро? Доки в індустріальних центрах півдня та сходу (та що там, навіть в Києві) споживачі чинять цілком ефективний тиск на тих, хто демонстративно не користується українською під час надання послуг, культурна столиця України чинить навпаки. Чи розуміє хтось, що подібне плазування перед ідеологічно ворожою клієнтурою негативно впливає в тому числі на культурне середовище? Швидше ні, ніж так, оскільки блиск золота здатний засліпити кого завгодно.
Офіційне звернення адміністрації бару, яка, звичайно, не знала, що відбувається у закладі
Тому інтелігенція та богема цілком мають право бити на сполох та скаржитись на «галицький рагулізм». Адже проблеми ці мають місце не лише у Львові. Чернівці, наприклад, за останні сімдесят років перетворилися з колоритного західного міста перетворилося на прихисток відставних радянських силовиків. Одними пам’ятками мистецтва та архітектури попередній шарм зберегти не вдасться. І якщо раніше туристи їхали сюди за українським духом, то тепер частіше намагаються насадити дух московський. Бо клієнт, на їхню думку, завжди є правим, особливо коли правоту можна підкріпити матеріально.
Тож історіям на зразок великодньої бійки у барі «Барбідон» варто надавати максимального розголосу, а не замовчувати, виправдовуючи байдужість маніпуляційним твердженням «ніхто ж не помер».
З повагою,
Гриць Якович Вареник, літературознавець