Автор Без Табу вітає ініціативу українського уряду, який нарешті визначив, як треба повертати Крим, але висловлює побоювання щодо декларативності цих заяв.
Протягом останніх місяців неодноразово поставало питання: а чи збирається влада робити хоча б щось для повернення Криму під власний контроль? Готової відповіді не мав ніхто, оскільки нагорі тему півострова майже не чипали, сконцентрувавшись на Донбасі. Могло навіть здатися, що поточна ситуація влаштовує геть усіх. Але цього тижня все ж стався певний прорив.
Міністерство з питань окупованих територій – інстанція, яка досі видається швидше непотрібною синекурою – склало план реінтеграції Криму та підтримки тих кримчан, які навіть за умов окупації лишилися лояльними до української влади. А тих дійсно чимало, дивлячись на те, що влаштували на півострову окупанти. Уряд ухвалив план майже без жодних обговорень. Якби було інакше, ЗМІ вже повідомляли б про відсутність єдності серед міністрів в певних нюансах. Проте всіх все, схоже, влаштувало.
План є, що далі, пане міністре?
Задоволений Вадим Черниш радісно відрапортував про те, що не лише його міністерство займатиметься поверненням півострова під повноцінний контроль України. Відповідно до кращих традицій командної гри, інші також братимуть у процесі повноцінну участь. Щоправда, на цьому будь-яка конкретика завершилася, оскільки реальних пунктів плану ніхто так і не озвучив. Залишається тільки здогадуватися про них, гортаючи добірки свіжих новин.
От в МВС, наприклад, надумали створити патрульну поліцію Криму та Севастополю. Арсен Аваков особисто пообіцяв, що комплектацію підрозділів буде завершено до кінця поточного року. А до настання кращих часів вони нестимуть службу в інших українських регіонах. На перший погляд, це схоже на бажання скоріше пустити в хід виділені на реформу правоохоронних органів гроші, доки вони ще є. До того ж, реформа ця навіть у деяких великих містах на материку не доведена до логічного завершення, а тут раптом про роботу на перспективу заговорили.
Доводилося чути обіцянки щодо введення санкцій до компаній, які співпрацюють з російськими окупантами в Криму і зокрема допомагають з будівництвом Керченського мосту. Проте виконання цього бажання рано чи пізно призведе до того, що комусь з відповідальних чиновників доведеться бити по руках самих себе. Ви ж пам’ятаєте, чим завершувалися попередні спроби економічної чи енергетичної блокади Криму? Ні до чого вони за великим рахунком не призводили. І окремі ділки як ганяли, так і ганяють на півострів не безкоштовну «гуманітарну допомогу» для місцевих торговельних мереж.
Дехто давно пропонує поновити в звичних обсягах постачання прісної води з материка. Експерти-науковці вже стверджують, що Крим за нинішніх розкладів за кілька років може перетворитися на пустелю. Але є в цій історії одна неочевидна дрібниця, якою маніпулює російська сторона – якщо питання водних ресурсів є таким важливим для кримчан, то чому вони не почали «гойдати човна», коли офіційний Київ «закрив крани»? Відповідь знаходиться на поверхні: під тиском окупантів аморфна більшість населення про такі речі навіть не думала. Тому й важко спрогнозувати, як зможе вплинути на лояльність місцевих повернення до умов мирного часу.
Окрема історія – чутки про можливе позбавлення українського громадянства дворушників та колаборантів. Задум сам по собі є цікавим, але стовідсотково ефективного механізму виявлення ренегатів не існує. Як не існує і чітких критеріїв, за якими ренегатів будуть визначати. Для когось приводом для покарання є щонайменше в’їзд до Криму з території Росії. Інші пропонують вважати головним маркером участь у псевдореферендумі 2014 року, причому неважливо, в якій ролі – представника масовки чи організатора. І це при тому, що механізм позбавлення громадянства без згоди самого громадянина в українському законодавстві прописаний дуже криво та нечітко. Але це вже тема для окремої розмови.
Неоднозначною виглядає і поточна ситуація в царині інформаційної політики. Так, певним мовникам (зокрема на радіо) раз-по-раз вдається пробивати блокаду та доносити правильні речі до кримчан, що зберегли вірність Україні. Але здебільшого все зводить до імпотентних акцій на кшталт купи білбордів з тематикою «Крим – це Україна», які суто географічно не потрапляють в цільову аудиторію. Зате мутне міністерство під керівництвом президентського кума витратило на них чималеньку суму грошей. Грошей платників податків, між іншим.
Як би не сталося так, що в підсумку все зведеться до повторення грузинського сценарію стосовно Абхазії та Південної Осетії. У тамтешніх законах усе прописано нібито красиво та правильно, і окуповані Росією території на папері ледве не наступного ранку мають повернутися під контроль офіційного Тбілісі. Проте на практиці ще в часи правління Саакашвілі більшість політичної еліти непомітно неначе примирилася з територіальними втратами.
Тому і таємничий «план Черниша», затверджений Кабміном, в реальності може виявитися купкою декларативних папірців. Принаймні, він буде ним до того моменту, коли усі причетні до реінтеграції Криму чітко усвідомлять, що і як їм треба робити. А доти доведеться жити виключно мріями та думками про світле майбутнє, яке не настане без активних дій. Сидіти на березі та чекати, доки течія принесе нам півострів назад, сенсу немає.
З повагою,
Гриць Якович Вареник, літературознавець