Без Табу аналізує пропозицію голови Інституту національної пам’яті Володимира В’ятровича щодо реформи державних свят.
У понеділок мова зайшла про те, що українському суспільству нарешті час припинити танцювати під дудку московської пропаганди хоча б з точки зору державних свят. Все-таки деякі "червоні дні календаря" вже не мають того цілком позитивного сенсу, який мали колись, принаймні на території колишнього СРСР.
Проте цілком зрозумілим є той факт, що пропозицію голови Інституту національної пам’яті Володимира В’ятровича за нульовим варіантом парламент навряд чи прийме. Історія з перейменуваннями деяких міст вже дала зрозуміти, що вплив на електорат важливіший за будь-який інший фактор. Тож давайте хоча б на папері спробуємо виробити ідеальний варіант компромісу.
По-перше, варто зазначити, що Інститут національної пам’яті зі свого боку таки примудрився трохи перегнути палицю. Узяти хоча б для прикладу бажання зробити вихідним днем 9 березня – свято імені Тараса Шевченка. Проблема тут навіть не в тому, що замість одного "червоного дня" - Міжнародного жіночого дня 8 березня - з’явиться інший: якщо проаналізувати стан справ хоча б у сусідніх країнах Євросоюзу, виявиться, що подібних приводів не вийти в разі чого на роботу у номінальні будні там не набагато менше. Просто проголошений колись ще Горбачовим плюралізм думок тут може очевидно спрацювати в мінус.
Розумієте, Тарас Григорович усе-таки поет народний і великий, але не єдиний серед українських класиків та/або героїв національно-визвольної боротьби, що тривала ще й на вербальному полі бою. Достатньо лише подивитися на список літераторів, яким випала честь опинитися на вітчизняних банкнотах – Іван Франко, Леся Українка, Григорій Сковорода та (можливо) Пантелеймон Куліш. Самі лише їхні прихильники можуть здійняти чималенький ґвалт: а чим ми, мовляв, гірші? Очевидною також видається і спроба зліпити таку собі вітчизняну версію дня Мартіна Лютера Кінга. Але порівнювати історичне значення Кінга для США та Шевченка для України, пардон, трошки некоректно.
Поетична сторінка
По-друге, в питанні травневих свят таки доведеться, схоже, шукати якщо не компроміс, то розумне пояснення. Біда в тому, що проти їх скасування вже потихеньку починають виступати не лише комуністи з українським громадянством, яким законодавство суттєво підрізало крила. Не дивуйтеся, але у великих містах досі вистачає людей, які навіть не збиралися розривати зв'язок з малою батьківщиною, а надто у випадку, якщо родичі там чимале господарство утримують. Поїздка "на картоплю" на початку травня тут давно вже є сімейним ритуалом і приводом для збору родини докупи. Колись для цього існував Великдень, але радянський "соцкультпобут" перевернув усе догори ногами.
Родзинка в тому, що посилання на традиційні садово-городні роботи в якості причини "лишити все так, як є" станом на початок ХХІ століття виглядають дещо необґрунтовано. Метеорологи не дадуть збрехати – потепління зараз може й не глобальне, але український клімат воно таки змінило. Якщо раніше навіть у наддніпрянських селах засаджувати город у квітні бралися лише відчайдухи і виключно за аномально теплої погоди, то тепер навіть на Сіверщині це можна робити без особливого ризику. Доречним може здатися і інше зауваження: якщо на огірочки та помідорчики зазвичай вистачає двох вихідних, то чим краща картопля? Насправді, за ідеального розподілу сил та відповідного ККД засіяти бараболею двадцять соток зусиллями чотирьох пар рук та ніг можна буквально протягом суботи. Тому у сухому залишку лишаються тільки суто ритуальні моменти, з якими боротися нібито і нема сенсу.
По-третє, історія з відзначенням дня капітуляції режиму Адольфа Гітлера може виявитися чудовим маркером. Деякі вітчизняні псевдоліберали давно наголошують на тому, що від Заходу треба брати виключно найкраще – от і давайте візьмемо найкраще. У країнах, що входили до антигітлерівської коаліції, 8 травня є Днем пам’яті жертв тієї війни, а не приводом для шабашу з десятками тисяч фальшивих ветеранів з повними грудями орденів, сотнями одиниць підфарбованої військової техніки та полум’яними промовами з серії "дякуємо товаришеві Сталіну за наше щасливе дитинство". Війна війною, а подібні питання все ж не варто заводити до політичної площини, чого кремлівським масовикам-організаторам не зрозуміти в принципі.
Питання тут навіть зводиться не до того, якого саме дня зробити пам’ятним на європейський зразок. Тут би з символікою розібратися для початку. Скажімо, любителям начепити на себе стрічки кольору колорадського жука варто дати цінну пораду – поцікавтеся у вільний час, як би відреагували на цей атрибут радянської влади у сталінські часи. Підказка: за носіння атрибуту «власівців» вільного часу у вас було б вдосталь, на відміну від свободи пересування. Та й історію непогано було б між іншим підрихтувати, а то за підручниками часів Табачника Україна і досі виглядає агресором з точки зору подій Другої світової війни.
Так чи інакше, треба тримати на думці те, що проект "нового святкового календаря" зазнає чималої кількості правок, перш ніж потрапить на розгляд до парламенту. Але скористатися розумними думками все ж варто. Принаймні, в той час, коли вони виглядають дійсно розумно.
З повагою,
Гриць Якович Вареник, літературознавець