Росія програє чергову геополітичну битву та втрачає союзників на Балканах.
Як дивно це не прозвучить, але в останні кілька років Балканський півострів нарешті перестав сприйматися усіма як пороховий погріб Європи. Привід згадати про республіки колишньої Югославії з’являється лише тоді, коли раптово піднімається косовська тема. Нещодавно, наприклад, вона була актуальною для українських любителів футболу. Але навіть тут активні бойові дій змінилися дипломатичними ігрищами з серії "визнаю – не визнаю". І саме тому жовтневі події у Чорногорії могли налякати декого не на жарт.
Почати аналіз варто, мабуть, з невеличкого історичного екскурсу. Після Другої світової війни чорногорці були ледве не найбільш лояльними до сербів з усіх народів, які зібрав під своє крило залізний маршал Тіто. Настільки лояльними, що навіть головне своє місто назвали на честь видатного керманича Тітоградом. Хорвати, боснійців, словенці, македонці і особливо албанці – усі вони так чи інакше смикалися та демонстрували Белграду власну непокору, а маленька Чорногорія завжди охоче підставляла плече старшій сестрі.
Так тривало аж до 1989 року, коли Слободан Мілошевич – ще не президент, але вже перший секретар ЦК югославської компартії – зажадав захопити владу на якомога більшій території. Югославські спецслужби спровокували заворушення у Тітограді та околицях, внаслідок чого Белград отримав можливість нібито законним шляхом змінити владу. На керівних посадах у республіці раптово опинилася лояльна до Мілошевича молодь. Момір Булатович виграв перші президентські вибори у 34, Міло Джуканович став першим чорногорським прем’єр-міністром у 29. Народ відчув наближення нових часів.
Комусь могло здатися, що белградський інтриган таким чином намагається виростити собі заміну. Це припущення мало сенс: Булатович наприкінці 90-х у дійсно буремні часи очолив югославський уряд і в теорії міг би колись зайняти президентське крісло. Але характером Момір явно пішов не у батька-військового, а у матір-домогосподарку. А потім виявилося, що і номінальне підвищення насправді було пониженням у статусі: значно хитріший та більш готовий до апаратної боротьби Джуканович кількома легкими рухами просто витиснув безпосереднього начальника вже не з Тітограду, а з Подгориці. На додачу Міло ще й дав зрозуміти колишньому вже вчителю Мілошевичу, що з його думкою доведеться рахуватися.
Вже у двадцять першому столітті, коли Слободан опинився на лаві підсудних Міжнародного трибуналу у Гаазі, а Джуканович втілив у життя свою головну мрію – зробити Чорногорію незалежною від Сербії. Зробити це було непросто: на референдумі з приводу відокремлення правильним чином проголосували 55,4 відсотки чорногорців. Така точність у цифрах важлива, оскільки світова спільнота відмовила б у визнанні незалежності, якщо б за неї проголосувало менше 55 відсотків. За кілька років до цього, ще у складі "союзної" держави Чорногорія перейшла спочатку на німецькі марки, а потім і на євро. Молодша сестра якось несвідомо потягла старшу разом за собою до Європи. І цікаво тут те, що Сербія одного чудового дня перестала цьому опиратися.
Коли Джуканович власною рукою підписав документ про намір зробити свою країну членом НАТО, на авансцені раптом намалювалася Росія. Кремль і так непристойно довго не подавав голосу, але коли московські стратеги зрозуміли, що втрачають стратегічно важливий регіон, довелося хапати бика за роги. Два тижні тому під час парламентських виборів у Чорногорії мало сталося кілька терактів. Серед їхніх організаторів були не лише місцеві мешканці, але й громадяни Росії, яких терміново було вислано, але не з Чорногорії, а Сербії.
Позиція Белграду в цьому випадку видається достатньо цікавою. З одного боку, ніхто не має бажання псувати стосунки з Москвою – саме тому секретаря Ради безпеки РФ Миколу Патрушева тут прийняли як дорогого гостя з хлібом та сіллю. Чиновники такого високого рангу зазвичай не змінюють своїх планів та не летять за тридев’ять земель без термінової необхідності, погодьтеся. Але з іншого боку серби остаточно зрозуміли необхідність євроінтеграції – в іншому випадку вони б не намагалися причепитися хвостовим вагоном до чорногорського потяга, який прямує на захід.
Різкі заяви сербської правлячої еліти з вимогами не вплутувати їх в історію з терактами виглядають цілком прогнозовано. Більше того, навіть сербські найманці, яких на Донбасі ще на початку року розгулювало чимало, зараз потихеньку розчаровуються у попередніх ідеалах та повертаються додому. Хоча подібна зміна поглядів, звісно, не означає, що "солдати невдачі" не мають бути покараними за свої військові злочини. Як і їх керманичі.
Як бачимо, агресивна політика Кремля призвела до того, що нині Уремль стрімко втрачає сфери впливу не лише на території колишнього СРСР, але і в Центральній Європі. Цікаво, хто наступний на черзі? Угорщина чи Чехія?
З повагою,
Гриць Якович Вареник, літературознавець