Оглядач Без Табу розповідає, як Арсен Аваков готує запасний аеродром у випадку цілком очікуваного краху «Народного фронту», та пояснює, чому у велику політику тягнуть неадекватного Іллю Ківу.
Партії з лівими політичними поглядами останнім часом нібито вийшли в Україні з моди, а їх тезі перехопили іменні партії – Тимошенка та Ляшка. Єдина ліва політсила, що могла більш-менш стабільно збирати голоси електорату, після Революції Гідності цілком передбачувано потрапила під гарячу руку нової влади. Власне кажучи, від стереотипного комунізму, про який чимало написано у підручниках з політології, КПУ зберегла хіба що кольори та знамена. Та й заборонили діяльність цього збіговиська фріків не через ідеологічні питання, а через активну підтримку загарбницьких дій Росії. Це не «реальна політика», а необхідний захід безпеки, якщо вже бути відвертим.
Нові ліві – популісти Тимошенко та Ляшко
Інші подібні проекти давно вже виглядали мертвонародженими. Скажімо, Соціалістична партія України, що колись стабільно проходила до парламенту за списками, остаточно втратила популярність тоді, коли Олександр Мороз заради посади спікера Верховної Ради зрадив героїв Помаранчевої революції та утворив союз з Партією Регіонів. В СПУ раптово розчарувався і консервативний контингент (оскільки серед «регіоналів» вистачало олігархів та інших представників «гнилого капіталістичного світу»), і ті, хто підтримував перший Майдан (бо зрадників не любить ніхто). Про високі рейтинги можна було забути.
Нещодавно справи дійшли до того, що під вивіскою «соціалістів» в певних регіонах почали виступати дуже підозрілі особистості. Скажімо, дніпропетровський осередок очолив Іван Ступак – колишній голова міського управління МВС, випускник школи КДБ у Москві та командир кількох сотень кваліфікованих тітушок. Розрахунок був дуже тонким: навіть позаминулого року під час місцевих виборів чимала частка населення області недолюблювала нову владу і мала настрої, близькі до проросійських. Проте ставка дивним чином не зіграла, як і в інших областях. Не повірили носіям погонів, що ж поробиш.
Арсен Аваков на відміну від своїх політичних опонентів вирішив підійти до цього питання значно серйозніше. Міністр внутрішніх справ чудово розуміє, що сучасний електорат дуже охоче «ведеться» перш за все на голий популізм та епатаж на межі фолу. Звичайно, рано чи пізно туман розвіється, і паства побачить, що новоспечений король не просто голий, а ще й клишоногий та беззубий. Проте початкової ейфорії цілком вистачає для того, щоб швиденько зібрати вершки і пролізти хоча б до одного скликання якоїсь Ради. Краще Верховної, звісно, але місцевими теж перебирати особливо не варто.
Політичний труп Сергій Каплін про рейдерське захоплення Соцпартії
Ілля Ківа – людина, що давно існує десь в паралельній реальності – на роль фронтмена в поточній ситуації підійшов нібито майже ідеально. Публіці з проросійськими настроями він може сподобатися через те, що охоче бере участь у циркових виставах кремлівської пропаганди (в тому числі в прямому ефірі на телебаченні). Увагу він до себе вміє привернути миттєво, нехай і не дуже адекватними вчинками. Але на цьому його чесноти навіть з точки зору піару закінчуються і починаються суцільні недоліки.
Прогресивна частина суспільства навряд чи ставитиметься прихильно до персонажа, що попався кілька років тому на хабарництві і навіть не спробував якось спростувати цю інформацію чи виправдатися – раз. Бабці на лавках (колись основний електорат СПУ, до речі) зі своєю звичкою записувати кожного другого молодого сусіда у наркомани точно не будуть прихильними до політика, який зізнавався в тому, що вживав наркотики – два. Представники всюдисущого криміналітету і взагалі сприймуть кандидата з системи каральних органів негативно, щоб він там не обіцяв – три. Якщо винести за дужки частину «русского міра» з непевною позицією, то хіба що на пацієнтів психлікарень лишається сподіватися.
Чим більше абсурду – тим краще
Проте Арсена Авакова ці тонкощі, схоже, не надто хвилюють. Колишній комерсант та яскравий представник епохи беззаконня поставив собі за мету закрити обидва фланги політичного простору. На правому краю до справи давно узялися різноманітні добровольчі і не дуже батальйоні, що деінде перетворилися на «приватні охоронні компанії», а десь – на рейдерів. Один лише Юрій Береза та його конторка під назвою «Борисфен» чого варті – схоже, Бережинка була лише першою спробою гучно заявити про себе. А в якості «лівого інсайду» тепер будуть так звані соціалісти на чолі з головою всеукраїнської федерації доміно. Навряд чи лідери цієї нової хвилі бодай визначення соціалізму на пам'ять знають, але правильні вивіски роблять дива.
Проте екс-голова Харківської ОДА навіть не помітив, як припустився критичної помилки. В Україні на виборах з давніх часів за рідкісними виключеннями перемагають не ті, за кого більше проголосували, а ті, голоси за кого «правильніше» підрахували. Простіше кажучи, політичним проектам Арсена Авакова може елементарно не вистачити підтримки на місцях, надто з урахуванням того, що позаминулого року «Народний Фронт» самоусунувся від місцевих виборів по всій країні. Нечисленні особисті знайомства в подібних випадках хіба що на рівні селищних рад можуть допомогти.
Інтригує поки що лише одна дрібничка: чи не станеться так, що начебто оновлена СПУ зненацька отримає підтримку з того боку, з якого її чекати не варто було взагалі? Від таких розкладів зарікатися точно не варто, як показує історія минулих десятиліть.
З повагою,
Гриць Якович Вареник, літературознавець