Автор Без Табу констатує чергову хвилю біженців-нелегалів до ситої Європу та пояснює, чому спроба вирішити проблему в ЄС завершиться нічим.
Чи існує радикальний і в той же час безболісний спосіб вирішення все ще актуальної проблеми припливу біженців? Схоже, все залежить від їхньої кількості та наявності вільного життєвого простору. Вірмени та азербайджанці, що три десятиліття тому почали тікати від жахів фактично розв’язаної Москвою війни за Нагірний Карабах, зуміли компактно розселитися та асимілювати на території від Харкова до Лос-Анджелесу. Не в останню чергу через те, що вони були вже не першою хвилею вимушеної еміграції і до асиміляції (в тому числі - мовної) були готові заздалегідь.
Але сирійці та африканці – не кавказці. Їх і більше на кілька порядків, найближчі плани у них геть інші. Зрозуміло, що більшість з них теж вигнали з рідних домівок війни та локальні міжетнічні конфлікти. Та більшість з них від початку розглядала Південну та Центральну Європу як проміжний пункт призначення, а ідеальним варіантом для поселення бачила Скандинавію. Шведи за таких розкладів традиційно повели себе відповідно до правил життя Улофа Пальме, а от інші поставилися до сотень тисяч прийдешніх злиденних гостей не настільки позитивно – Данія, скажімо, кілька разів закривала кордон з Німеччиною через наплив біженців.
І тому не дивно, що саме німці останнім часом найбільш активно задумалися про вирішення проблеми. Вони як вже тільки не намагалися виправити ситуацію ліберальними методами за допомогою різноманітних програм лояльності – і роботу пропонували, і на курси з вивчення німецької безкоштовно влаштовували. Та нелегали здебільшого шукають не цього, а легкого життя на соціальні виплати без жодних зобов’язань. І кожного дня їх тільки більшає.
Ось Ангела Меркель і скликає на наступний тиждень екстрену нараду за участю голів кількох держав, що найбільш постраждали від напливу біженців. Фрау канцлер має що втрачати, оскільки засилля непроханих гостей може спровокувати в Німеччині парламентську кризу. Принаймні, нібито ліва за політичним спрямуванням опозиція вже починає «гойдати човна» під цілком ультраправі мотиви. А дострокові вибори історично не завершуються нічим позитивним для політичних рухів, які на момент їхнього проголошення перебували при владі.
Саме необхідність навіть не підстелити соломки на випадок раптового падіння, а запобігти падінню останнім часом і штовхає Меркель до дивних на перший погляд ходів. Нещодавно вона літала до Сочі зустрічатися з Путіним, підкорившись волі невдоволених американськими санкціями проти Росії німецьких промислових гігантів. Але не виключено, що президента країни-агресора довелося прохати не надто вкладатися у опозицію Бундестагу на чолі з «Альтернативою для Німеччини» у випадку остаточної дестабілізації поточної ситуації. Гра за чужими правилами нікому і ніколи не обіцяє легкого життя.
Символічно, що до переговорного процесу долучають Італію – країну, через територію якої до ЄС щороку потрапляє ледве не найбільше нелегалів. І самі італійці з цього приводу зазвичай абсолютно не переймаються. Скажімо, не пускати до власних портів кораблі з «живим вантажем» сумнівного походження та/або перевіряти їх ще в нейтральних водах вони почали на регулярній основі лише цього року. А шлях же цей популярним є ледве не зі стародавніх часів: з Північної Африки до Сицилії морем йти лише дві сотні кілометрів. Швидко, дешево та сердито, тим більше на Апеннінському півострови нелегальні мігранти переважно не затримуються.
Цікаво, якою буде реакція на переговорний процес і реальні спроби вирішення проблеми в політичних колах. У новоспеченій італійській правлячій коаліції дивним чином примудряються співіснувати представники руху «5 зірок» з життєвими поглядами в стилі «всі ми, люди, браття на землі» та відвертих сепаратистів з Ліги Півночі, які за людей не вважають навіть співгромадян, що мешкають на південь від Риму – про якихось суданців чи сирійців в цьому контексті і поготів не варто говорити. В Австрії президент та канцлер притримуються лівоцентристської позиції, але Кремль тишком-нишком активно підгодовує місцеву неофашистську опозицію. Розібратися, що там коїться у Греції, без пляшки доброго вина, а то й коньяку, взагалі неможливо.
Тому й напрошується невтішний прогноз: пошук консенсусу перетвориться в підсумку на сюжет байки про лебедя, рака та щуку. Розподіляти вимушених переселенців в будь-яких пропорціях між країнами-членами Євросоюзу – варіант нежиттєздатний, так європейська спільнота остаточно припинить знаходити спільну мову. Депортувати додому – теж не вихід. Від умовної Сирії стараннями Москви, Тегерану та режиму Асада лишилися руїни. З асиміляцією, як вже доводилося зауважувати вище, справи кепські. Це все ж не трудові турецькі мігранти, а на дворі давно не сімдесяті. І не згадуйте про Америку в якості можливого порадника: там з нелегалами такі проблеми, що Трамп чи то жартома, чи то всерйоз нещодавно пропонував голові японського уряду прихистити у себе кілька мільйонів мексиканців.
Якщо подивитися на цей гармидер, то декому з українців, можливо, і на вимушених переселенців з Криму та Донбасу не схочеться скаржитися. Принаймні на адекватну частину.
З повагою,
Гриць Якович Вареник, літературознавець