Качка по-пекінськи: Чи допоможуть Україні китайські мільярди

В Україні чекають на китайські мільярди

Автор Без Табу пояснює, чому сім мільярдів доларів кредиту, про які нещодавно обмовились урядовці, можуть нашкодити і Китаю, і Україні.

Чи є життя без МВФ? Схоже, що таки є, і навіть економіку радикальним чином перебудовувати не доведеться. Принаймні, до цього висновку можна прийти, якщо проаналізувати останні дії влади. Чи стали б на Банковій та Грушевського стрімко розривати відносини та спалювати мости (нехай і не остаточно) з головним світовим кредитором, якби не знайшли альтернативне джерело фінансування як обережних реформ, так і імітації бурхливої діяльності? Звичайно, що ні, бо гілка, на якій сидить нова політична еліта, вже відчутно гойдається, а до виборів лишилося півтора роки.

Про нових добродіїв, що замінять старих, днями прохопився міністр інфраструктури Володимир Омелян. Точніше, навпаки, не прохопився, а цілеспрямовано та з радісним виразом обличчя повідомив про них пресі. Чутки про те, що неназвані китайські інвестори готові вкласти в українські інфраструктурні проекти 7 мільярдів доларів, більше не є чутками, оскільки уряд ці наміри в загальних рисах підтвердив. Щоправда, без деяких важливих подробиць, і цей факт створює чималенький простір для думок та прогнозів. Як позитивних, так і цілком песимістичних.

Перш за все варто зазначити, що жадані сім мільярдів доларів можуть поповнити наш бюджет не зовсім у вигляді інвестицій. Схоже, що в якості плану А розглядається банальне кредитування: новоспечений азійський бізнес-партнер позичить Києву необхідну суму на певний термін під певний відсоток або під якісь небанальні зобов’язання.

Це має лякати хоча б тому, що за часи правління нової влади державний борг України збільшився на 5,5 мільярдів. І це за умови проведення хоча б якихось реформ та залучення чималих інвестицій в певні галузі. Так, це значно менше, ніж приріст часів президентства Ющенка чи Януковича. Але математика є надто простою, щоб не бачити очевидних ризиків.

Мінуси, однак, за бажання можна перетворити на плюси. Не варто виключати розклад, відповідно до якого на час повернення хоча б якоїсь частки китайського кредиту Верховна Рада нарешті зніме мораторій на продаж землі. І китайських аграріїв таким чином вдалося б залучити на українські території (правильніше сказати – легалізувати). У своїх рідних краях в значно гірших в середньому умовах вони часто досягають небувалих врожаїв. А на наших теренах станом на 2018 рік як би так не сталося, що набереться мільйон гектарів нічийних або неефективно використаних сільськогосподарських угідь. Пояснення для тих, хто раптом погано навчався в школі: у квадратних кілометрах це лише 10 тисяч, тобто трохи більше, ніж півтора відсотки від загальної території України. Звучить песимістично, але, нажаль, реалістично.

В ідеалі така взаємовигідна угода могла б добре вплинути і на ринок праці у провінції, де безробітних в епоху незалежності стабільно більше за регулярно працюючих (хоч офіційно, хоч неофіційно). Та й ціни на деякі продукти харчування могли б дещо знизитися через збільшення обсягу того чи іншого краму. Чомусь здається, що картоплю в Аргентині чи Єгипті закупляти б масово точно не довелося. Але це в ідеальному світі. А в реальності китайці швидко втратять здоровий глузд, усвідомлюючи, що бізнес навіть в сучасній, нібито реформованій Україні – це суцільна чистка авгієвих конюшень та спілкування з «смотрящими від Кононенка».

Ба більше, може статися так, що в ролі аферистів опиняться самі китайці. Чомусь одразу згадується минулорічна історія з бажанням підозрілих інвесторів вкластися в розвиток українського футболу в Сумах. Місцевий ПФК «Суми», представник першої ліги, щонайменше мав можливість грати на стадіоні, на якому і матч збірної провести не соромно. Та й залучити до роботи з командою планували не кого-небудь, а олімпійського чемпіона-1988 Володимира Лютого. Проте в підсумку виявилося, що у добродіїв з Азії не було на руках навіть мільйона гривень для внеску на залишок сезону-2016/17.

Так, вітчизняний футбол – галузь від самого початку збиткова та корумпована. Але в інших сферах діяльності справи не набагато краще. Та й мова, не забувайте, про сім мільярдів, а не еквівалент тридцяти тисяч доларів. Коли міністра Омеляна питають про чіткий план дій, він лише багатозначно дивиться на журналістів та розпливчасто пояснює: ось поїдемо влітку на перемовини, там вже придумаємо, про що домовлятися. Людською мовою це означає, що чіткого плану нема і може не з’явитися. А частина позики після отримання ризикує прилипнути до особливо прудких рук, а не осісти в держбюджеті.

Трохи конкретики, звісно ж, прозвучало. Наприклад, кілька слів про проекти, пов’язані з «Шовковим поясом» – залізниці, автошляхи, морські порти. Але є підозра, що все це ще неодноразово переграється. Особливо там, де крім основних угод треба укладати додаткові неофіційні з «колективним Кононенком-Грановським». Бо без цих важливих додатків китайських інвесторів як впустять до України через парадні двері, так і випустять голими-босими-простоволосими через чорний хід.

Хочеться, звичайно, помилятися, але в підсумку потенційний союз може обернутися обопільним розчаруванням. До того ж, Пекін – не МВФ. Країна з «капіталістичним комунізмом» в якості державного ладу та регулярними стратами корупціонерів і на міжнародному рівні звикла грати переважно за більш жорсткими правилами, ніж західні кредитори. Тому чи не краще сім разів відміряти, перш ніж різати?

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

Подпишитесь на наш канал в Telegram и получайте подброку только важных новостей!