Фактор страху. Хресна хода як зріз українського суспільства

Чому хода на Київ лякає? / СПЖ

Сон розуму, який породжує чудовиськ. Без Табу – про потвор, що, наче гоголівський Вій, повилазили на світ разом с так званою хресною ходою УПЦ МП.

Якщо б так званої хресної ходи за участю прихильників УПЦ МП не було, то її варто було б влаштувати хоча б з однієї причини: люди, що дивляться на світ через рожеві окуляри, повинні побачити усіх тих кадаврів, яких українське суспільство наплодило за двадцять п’ять років незалежності в тому числі через бездіяльність та байдужість сірих мас. З’явилося чимало типажів, які не те що втратили страх перед будь-якою ідеально працюючою системою, а навіть не знали цього страху. У адекватній реальності їхнє існування було б просто неможливим.

Так, наприклад, нікому не довелося б мати справу з високопосадовцем зі спецслужб Юрієм Тандітом, який останні кілька років вперто намагається виставити себе на публіці ягням, хоча насправді ним точно не є. Після ідеологічно правильних публічних вчинків люди починають вірити в його показову набожність, але це лише примара, красивий образ, створений професіоналами.

Пан Тандіт демонструє сильну руку / сторынка радника голови СБУ на facebook

Насправді ж Тандіт виявляється звичайним кон’юнктурником, що готовий працювати на будь-яку владу за тридцять срібників. Про це краще за все говорять його слова: "Справжні віруючі налаштовані дуже патріотично, тому що за усіма християнськими канонами треба приймати ту владу, яка є зараз". Ірландців, скажімо, ця сентенція дуже розсмішить, а типовий представник українського плебсу може охоче кивнути головою у відповідь – сильна рука, мовляв, завжди потрібна будь-якій нації.

Не довелося б мати справу і з політиком у другому поколінні на прізвище Вілкул, який на ділі, а не на словах виявився не просто маргіналом, а злочинцем, який заради кількох хвилин повноцінної влади готовий привести на рідну землю нищівну ворожу силу. Він цілком охоче спілкується (і не просто спілкується, а із задоволенням проводить час) з шизофренічним імперцем, який вважає, що Україна як держава не має права на існування, а її територія має бути по-братськи розділена між Польщею та Росією. І не лише спілкується, а й використовує ворогів української держави в якості агітаторів, як це було на минулорічних місцевих виборах.

Олександр Вілкул - один зі спонсорів та ідейних керівників маршу на Київ

Вілкул-молодший навіть цю дивну ходу парафіян УПЦ МП очолив виключно заради того, щоб дати зрозуміти іншим ворогам держави: в разі їхньої перемоги він готовий узяти на себе керівну роль у будь-якому великому почині. Не розуміє політик у другому поколінні лише одного – реальні владні фігури від таких, як він, позбавляються дуже швидко, одразу ж після своєї перемоги на потрібному фронті.

Не довелося б сваритися на псевдожурналіста, якого колись вважали ледве не еталоном телевізійника, а зараз поважаюча себе людина навіть руки йому не подасть з міркувань особистої гігієни. Навіть не будемо називати її прізвища, хоча всі й так здогадались, що це Піховшек. Насправді ж за маскою професіонала завжди ховався навіть більший кон’юнктурник, ніж згаданий вище Тандіт.

Ідеолог маршу / фото - УП

Він охоче співпрацював з КДБ у часи пізньої перебудови, на папері будучи молодим та прогресивним журналістом. Він охоче приймав участь у написанні брудної та неправдивої за змістом публіцистики, бо замовник платив добре, а гроші не пахнуть. Він майже перетворив службу новин одного з провідних на той час телеканалів країни на "лайфньюс" задовго до того, як це стало модним – чого не зробиш заради того, щоб потішити "червоного директора", який міцно вчепився у президентське крісло?

Найбільш показовим у цьому плані був бойкот, який оголосили горе-журналісту за часів правління Ющенка – навіть у представників однієї з найдавніших професії є певний кодекс честі, який порушувати не можна. Але зараз послуги спеціаліста з промивання мізків знову знадобилися ворогам держави.

Тим не менш, найстрашнішим є типаж, що був породжений ще до здобуття незалежності та не втратив відчуття страху. Мова про псевдовіруючих та персонажів, які звикли на рівні підсвідомості відчувати за спиною КДБ навіть там, де його нема – цих представників підвиду soveticus vulgaris нещодавно майже ідеально описала Оксана Забужко.

Ці люди живуть за принципом, який всмоктали ще з материнським молоком: не треба виділятися з юрби, треба повторювати за юрбою, якщо не хочеш негативних змін у своєму житті. Раніше вони послідовно засуджували тих, хто ходить до церкви щонеділі та хрестить своїх дітей, бо саме такою була напівофіційна позиція неіснуючої вже держави.

Нині вони у масовому порядку перетворилися на "віруючих" і щонеділі ходять до церкви, причому роблять це максимально показово та публічно – дивіться, мовляв, я пішов до церкви, я такий, як усі! При цьому подібним псевдовіруючим ніщо не заважає плутати Антонія Печерського з Феодосієм Чернігівським та Покрову зі Спасом. Головне – не виокремлюватися з юрби. Як не дивно, але саме таких персонажів дуже багато серед учасників так званої хресної ходи під егідою УПЦ МП.

Усе це насправді лякає. Бо насправді навіть атеїсти є більш щирими, ніж "православні мимоволі", якими рухає страх бути не такими, як усі. Історія доводить, що саме за рахунок подібних сірих мас найчастіше приходять до влади тоталітарні режими. І тому боятися варто навіть не якихось там дрібних провокації у Києві під час завершення ходи, а чогось більш глобального – бажання зливатися з юрбою є такою ж заразною болячкою, як і дурість. Тому не варто дивуватися перманентним успіхам на виборах політичних сил, що так чи інакше демонструють прояви "сильної руки" – за дивним збігом обставин саме ці партії намагаються зобразити свою причетність до ходи.

Це вже не перший тривожний дзвінок. Але й не останній, нажаль.

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

Подпишитесь на наш канал в Telegram и получайте подброку только важных новостей!