Погляд на події у Білорусі оглядача Без Табу
На деякі речі іноді краще дивитися з точки зору реалізму, а не песимізму чи оптимізму. На диво багатолюдні білоруські мітинги попри цілковито правильну ідею та щонайменше моральну підтримку з-за кордону все одно видаються самовбивчою та приреченою на поразку акцією. Сміливою, але все одно самовбивчою.
Шедевр білоруського соц-арту
Тут чомусь так і хочеться навести аналогію з подіями квітня 1989 року у Тбілісі – скільки б там не зібралося людей на головному майдані республіки, але контрольовані Москвою військові все одно взяли гору та водночас відвели душу на демонстрантах. Але різниця в тому, що тоді це підштовхнуло СРСР до розколу, а зараз навряд чи щось суттєво зміниться.
По-перше, опозиція в Білорусі нехай і існує, але з чисельністю лав там біда вже років зо двадцять. Прихильники біло-червоно-білого прапору нібито вірно розставляють пріоритети і намагаються боротися перш за все на мовно-культурному фронті. Але програють вони поки що навіть цю боротьбу, оскільки білоруську мову всередині країни використовують все рідше з кожним роком, а за вищезгаданий «триколор» можна і дубцем по спині отримати від правоохоронців. Про якусь політичну боротьбу мови там нема вже давно.
По-друге, білоруські силові структури знаходяться у надійних руках. Олександр Лукашенко заздалегідь віддав МВС на відкуп своєму старшому сину Віктору. Нащадок «останнього диктатора Європи», звичайно, не всівся до міністерського крісла сам, а посадив туди перевірену та підконтрольну людину. Кінець кінцем, батько вже немолодий, а за поточної ситуації в разі його смерті або відмови від повноважень за станом здоров’я уся влада дістанеться комусь з його спадкоємців. Неважливо, буде цим щасливчиком Віктор Лукашенко або хтось з його близьких – правлячу структуру треба зберегти так чи інакше.
Трохи оптимізму
Якщо додати до загальної картини ще й факт майже безмежної лояльності до голови держави з боку білоруського КДБ, то виходить, що місцева опозиція не готова до реального протистояння навіть у кількісному плані, не говорячи вже про якісний. Хтось може зараз згадати про бій Давида з Голіафом, але це все ж було протистояння тет-а-тет, нехай фізичні характеристики супротивників і відрізнялися докорінно. Тут же швидше варто вести мову про бій за принципом «одні проти всіх». І біда не лише в тому, що силовики готові азартно розмахувати кийками та пакувати учасників мітингів до автозаків немов картоплю до погребів.
Невеличка конспірологія
Для пересічної сірої маси борці з податком на дармоїдство за визначенням є маргіналами та ворогами. Про специфічну «зону комфорту» (точніше, зону типового радянського дискомфорту) вже доводилося писати неодноразово в контексті представників біологічного виду homo soveticus vulgaris з українськими паспортами, але у північних сусідів болячку запустили до термінальної стадії.
Опозиціонерів ці так звані консерватори не люблять перш за все через те, що вони воюють проти стабільності. Нехай жити погано, нехай грошей не вистачає навіть на вдоволення елементарних потреб, а про речі на зразок кулінарних делікатесів чи дійсно якісної побутової техніки можна лише мріяти – зате все стабільно, не треба кожні кілька років підлаштовуватися під нову владу і нові вимоги. А якщо влада б’є боляче, то це можна і на прояви любові до народу списати. Бог терпів і нам велів – так, здається, люблять говорити найбільш вперті парафіяни православних церков московського патріархату? Парадокс тільки в тому, що і справжнісінькі католики з західних регіонів Білорусі говорять так само.
Трохи «стабільності»
Шукати якісь аналогії з двома українськими революціями сенсу нема через цілий комплекс причин та розбіжностей. Перш за все, варто зазначити, що обидва наших Майдани в підсумку принесли більш-менш бажаний результат не в останню чергу завдяки згуртованості простих людей та дуже низькому професійному рівню «псів режиму».
По інший бік українсько-білоруського кордону ситуація є діаметрально протилежною. Те, що переважну більшість населення хвилює не майбутнє нації, а поточна побутова дрібнота («чарка-шкварка», як говорять самі білоруси), зрозуміти можна легко. А місцеві силовики, як висловився б один відомий ліберал, завжди сплять взутими ногами, повернутими у напрямку майбутнього ядерного вибуху. Зібрати хоча б три-чотири відсотки населення країни на одному майдані під одними знаменами тут фізично неможливо. Ну гаразд, хіба що на провладний мітинг. Але Лукашенко такими проявами дорогого пафосу не дуже-то й цікавиться.
Тому важливе тут лише одне: а наскільки довго опозиція протримається під час чергового акту програної поки що війни? З аналогічним інтересом іноді доводиться спостерігати за спортивними протистояннями з чітким фаворитом та не менш чітким аутсайдером. Зрозуміло, що слабкий в підсумку не вистоїть проти сильного, але наскільки запеклу боротьбу він нав’яже?
Красиві слова на майбутнє
Так що за борців з диктатурою поки що варто потримати кулаки. Навіть якщо відомо, яким буде результат після «фінального свистка».
З повагою,
Гриць Якович Вареник, літературознавець