Оглядач Без Табу, проаналізувавши ситуацію у Києві, констатує провал протестів під Верховною Радою 17 жовтня та пояснює, чому інакше й не могло бути.
Як відомо, хороший товар не потребує всюдисущої нав’язливої реклами. Якщо вам наполегливо намагаються підсунути щось непевне під виглядом золота на кожному кроці, то золотом там зазвичай навіть не пахне. Приблизно так і можна охарактеризувати те, що мало статися 17 жовтня під Верховною Радою і деким було назване ледве не черговим Майданом 3.0. Ще не минуло доби з початку протестів, а вже можна цілком щиро заявити, що гора народила мишу. І на це є чимало причин.
Перш за все ще на стадії організації «прояву народного невдоволення» було помітно, що картату та неоднорідну юрбу політичних героїв та антигероїв єднає між собою хіба що гасло «хунту геть», яке, однак, ніхто не наважувався промовляти вголос. План, що складався з трьох відомих вже пунктів (антикорупційний суд, зняття депутатської недоторканності, зміна виборчої системи), на сто відсотків насправді не підтримує жодна з партій, які вирішили спробувати піднятися на хвилі протесту.
Особливо це стосується вимог відмовитися від проведення до Ради нардепів з мажоритарних округів – для хедлайнерів мітингу в реальності цей удар був би дуже болючим, оскільки прохідний бар’єр у п’ять відсотків за пропорційною системою що станом на зараз, що пізніше - здатна подолати хіба що «Самопоміч». Рейтинг інших рушійних сил поки що коливається в межах статистичної погрішності, хоча «нічні метелики» від соціології навесні пророчили тому ж Саакашвілі підтримку ледве не на рівні БПП.
То чому ж начебто опозиційні до поточної правлячої еліти сили підписалися під неочевидною обіцянкою колись потім стріляти собі по ногах? Пояснення цьому ризикованому вчинку є, і звучить воно дуже просто: якщо крісло, до якого так хочеться всістися, не можна звільнити мирним шляхом, можна просто підпиляти йому бодай одну ніжку.
Усі чудово пам’ятають, що відбувалося на цьому ж місці 31 серпня 2015 року, і тому будь-які прояви насилля і кровопролиття за бажання можна списати на «дурних радикалів» та «псів Авакова». А ми лишимося збоку, невинні та чистісінькі, щоб потім вийти на сцену і висловити свої претензії до діючої влади.
Але якщо розрахунок на ідеальну картинку для російських ЗМІ і був, то провалився він від самого початку. Влада прислала на Грушевського переважно безвусих хлопчаків, які на відміну від навчених виключно махати кийкам беркутівців бити нікого особливо не збиралися. А на гарматне м'ясо учорашню дітвору з дійсно невинними поглядами перетворювати якось не годиться. Радикали теж намагалися не пускатися берега, лише ввечері нагадавши про себе кількома випадами в бік правоохоронців. І не дивно, бо вони чудово розуміло, що з певного часу їм у цій пародії на Майдан відведено було виключно ролі стрілочників. Хто б не влаштував якусь сутичку, а винними все одно зроблять їх. Та й навіщо грати на руку популістам, які фактично «віджали» під себе запланований від початку саме правим крилом захід?
Хоча на внутрішню телекартинку присутні попрацювали чудово. Гончаренка, який потрапив під гарячу руку, закидали яйцями – раз. Натяк на бійку з Гелетеєм дав Парасюку можливість нагадати усім, що навичок махати ногами він не втратив – два. Саакашвілі заробив собі кілька десятих відсотка до рейтингу, врятувавши від побиття юрбою претендента на премію Дарвіна на прізвище Барна – три.
Що називається, ходили за реформами, а отримали першокласний спектакль. Причому комусь навіть заплатили за присутність поруч зі сценою. Влада, до речі, теж чудово підгадала з офіційним візитом президента Мальти. І не лише через те, що протестувальників не на жарт налякав святковий салют, а декого відправив на лікарняний.
Ось тільки в цілому якісь позитивні історичні аналогії для цього дійства відшукати важкувато. Навіть «Революція на граніті» свого часу принесла значно більший ефект за незрівнянно менших витрат. Так, студентство не отримало майже нічого з того, що вимагало, і змушене було вдовольнитися відставкою Масола з посади голови республіканського уряду, а все інше вже поробила нещадна «перебудова». В нашому ж випадку на саме лише підвезення людей з регіонів та виплати певній частині кадрів чи то по 100, чи то по 180 гривень в одні руки комусь довелося чимало витратитися. І заради чого? Заради законопроектів щодо зняття недоторканності та виборчого законодавства, які й так були присутніми в планах на поточну сесію або взагалі на цей тиждень? Дивина та й годі.
Після команди Найєма «розбігатися по домівках і збиратися в четвер» остаточно стало ясно, що це була вистава, а не боротьба за щось конкретне і вагоме. Якби було інакше, то народу б лише прибувало і прибувало, нехай і не так швидко, як чотири роки тому. А тут основна маса мітингувальників розлетілася геть ще задовго до заходу сонця з банальної причини: автобуси, якими їх привозили до столиці, було орендовано лише на добу, якщо брати на віру інформацію від джерел зі знанням ситуації. І пауза довжиною в добу означає, що до довгострокової акції ніхто по суті не готувався. Навіть терміново встановлені під вечір намети, схоже, були вимушеною імпровізацією задля необхідності врятувати обличчя і репутацію заходу.
Проте рятувати вже нема чого. Жаль тільки, що одному депутату від БПП хтось раніше не підказав, що не можна двічі увійти в одну річку. Точніше, ненароком організувати більше однієї дійсно успішної акції протесту проти діючої влади. Бо треба ще попутно мати якесь спільне «за» на додачу до суцільного «проти».
«Проти» ж показало, що боїться, стягнувши військову техніку під свій маєток. Як кажуть: береженого бог береже.
Віталій Шабунін визнає провал, але не припиняє боротьбу
З повагою,
Гриць Якович Вареник, літературознавець