В очікуванні Безвізу Україні необхідно навести лад у тій частині свого законодавства, що стосується питань громадянства та прав, які надає людині паспорт з тризубом на обкладинці. Один з можливих рецептів – в матеріалі Без Табу.
Днями довелося вести мову про пастки, які може приховувати в собі угода про скасування візового режиму між Україною та Євросоюзом. Стало зрозуміло, що за умови оформлення документу за грузинським зразком дрібні військові злочинці з зони АТО за наявності українського громадянства зможуть уникнути покарання за свої діяння, якщо зуміють перетнути кордон з ЄС та розчинитися у натовпі.
Навіть без озирання на Брюссель та Страсбург Україні конче необхідно навести лад у тій частині законодавства, що стосується питань громадянства та прав, які надає людині паспорт з тризубом на обкладинці. Деякі законодавчі норми відверто застаріли, інші мають щонайменше двозначну трактовку, яка дозволяє надто розумному юристу вертіти законом немов дишлом. Власне кажучи, ЄС теж виставляв до Києва схожі вимоги, але не дуже очевидно, швидше у форматі замальовки на полях. Мовляв, якщо ви схочете отримати безвізовий режим, то зробите усе необхідне на рахунок "раз-два".
Протягом останніх кількох років чимало українців висловлювали цікаву ідею: а чи не варто нам за прикладом деяких балтійських республік відокремити мух від котлет та почати поділяти населення на громадян та негромадян? Якщо не прислухатися до протестів представників лівих політичних сил (для них саме слово "поділ" є синонімом дискримінації, тому і гавкають на кожне дерево), то плюсів цей задум має однозначно більше, ніж мінусів. Головне – правильно прописати усі відповідні норми, а не зробити за традицією так, щоб щуку під гучні засуджування юрби можна було б кинути до найближчої водойми в якості покарання.
Офіційне оформлення інституту негромадян, зокрема, дозволить розв’язати питання, пов’язані з подвійним або навіть потрійним громадянством. В ідеалі, звичайно, необхідно чітко встановити покарання для громадян України, які забажають мати італійський чи панамський паспорт – або чималий штраф, або щось серйозніше, якщо вже так хочеться бити когось по руках. Але на прибульців ця норма по суті поширюватися не має. За особливо дивного збігу обставин можна відшукати собі родичів десь в Чехії чи Румунії і отримати при цьому навіть більше прав та свобод у Європі, ніж з українським паспортом та безвізовим режимом. Але для цього потрібен хист і кошти.
Також подібне нововведення цілком логічне стимулюватиме процес українізації, яка за подібних умов водночас буде і лагідною, і жорсткою. Справа в тому, що в Латвії та Естонії для отримання повноцінного статусу громадянина треба щонайменше скласти тест на володіння державною мовою. І давайте вже говорити відверто – українська мова для типового носія російської культури та ідеології є значно простішою для вивчення, ніж латвійська чи естонська. По-перше, через використання кирилиці. По-друге, хоче хтось визнавати це чи ні, але з лексичної точки зору українська та російська теж є достатньо близькими. Ніхто під час складання екзамену, звичайно, не вимагатиме досконалого володіння галицьким, гуцульським чи закарпатським діалектами – а от літературний варіант державної мови знати необхідно.
Не всі повірять, звичайно, але в Латвії вже бували прецеденти, коли людям російського походження з радянським менталітетом завдяки виконанню нових вимог вдавалося трохи згодом зробити собі ім’я у політиці. Візьмімо хоча б "комсомольця-добровольця" Ніла Ушакова, який вісім років тому став міським головою Риги і тримається на цьому посту досі. Деталі біографії на зразок диплому Південно-данського університету та відносно вільного володіння шістьма мовами не мають вводити в оману – у восьмому скликанні Верховної Ради теж присутні люди з американською освітою (навіть молодші за Ушакова, до речі), які не завжди сповідують те, що проповідують. Можна довго сперечатися з приводу того, плюс це чи мінус, але хоча б відверто проросійських персонажів подібна норма з політикуму може геть вичистити.
Суттєво вплине впровадження інституту негромадян і на підсумки будь-яких виборів – як загальнодержавних, так і місцевих, муніципальних. Справа в тому, що у згаданих країнах Балтії виборче право мають лише громадяни, а "чужинцям" доводиться лише спостерігати за процесом збоку та клясти "ненажерливих патріотів-націоналістів". Приклад Естонії, щоправда, доводить недосконалість подібних методів – у кожному скликанні місцевого парламенту вистачало "агентів впливу Кремля", які навіть не намагалися приховувати власних намірів (за бажання можете поцікавитися, наприклад, персоною Євгенія Криштафовича). Але систем без недоліків в природі не існує, як відомо.
Проте біда в тому, що на подібні зміни сучасна політична еліта України не зважиться в жодному разі. І не лише через те, що не дозріла до них ментально. Декому просто краще бути своїм серед чужих, ніж чужим серед своїх.
З повагою,
Гриць Якович Вареник, літературознавець