Поки в російських містах вистоюють багатогодинні черги за бензином, а західні еліти заговорили про глухий кут для Кремля, Україна продовжує системно нищити логістику та військову інфраструктуру ворога, про що [повідомляє видання «Бабель»](https://t.me/babel/89003).
Вибухові «пряники», скид продовольства з дронів і 48 днів під вогнем – «Українська правда» опублікувала репортаж про оборону Малої Токмачки на Запоріжжі бійцями 144-го центру Сил спеціальних операцій.
БЕЗ ТАБУ розповідає, як невелике село стало для українських спецпризначенців точкою, де зійшлися фронтова буденність, ризиковані виходи та елементарне виживання без нормального постачання.
За даними видання, у квітні 2026 року бійці 3-го загону 144-го центру ССО отримали завдання підсилити оборону Малої Токмачки, яку тримали військові 118-ї окремої механізованої бригади. За три тижні спецпризначенці зачистили підвали та будинки й вийшли на східну околицю села, де облаштували спостережні пункти.
Операція тривала 48 днів. Наприкінці травня група залишила позиції, а, як стверджують військові, виконала завдання без втрат – і під час заходу, і під час виходу.
Один із командирів групи з позивним «Правий» описує перший заїзд без прикрас: «Інфільтрація мені не сподобалася», – сказав він, згадуючи висадку під прицілом ворожих дронів.
Після висадки по позиції почався щільний обстріл – з артилерії, мінометів і FPV-дронів. За словами бійців, саме погода визначала темп роботи: у сутінках і під дощем можна було просунутися далі, тоді як у ясніші дні доводилося ховатися й чекати.
Мала Токмачка витягнута майже на 7 кілометрів, тож територію села поділили на окремі сектори. Бійці рухалися малими групами, перевіряючи будинки, підвали й господарські споруди, де міг ховатися противник.
Живих росіян у цих укриттях вони не знайшли – натомість натрапляли на тіла загиблих, а також на велику кількість вибухонебезпечних предметів: авіабомби, касетні боєприпаси, дрони та протитанкові міни.
Темп операції скасував романтику фронтових легенд: йшлося не про «ривок», а про повільне, методичне просування від руїни до руїни з постійним ризиком потрапити під дрон чи артилерію.
У якийсь момент військові дісталися околиць Малої Токмачки навіть раніше, ніж планували. Після цього настав наступний етап – виставлення спостережних постів і чергування в режимі, коли вдень слухають небо, а вночі намагаються вирахувати, звідки працює ворожа артилерія.
Окрема частина репортажу присвячена побуту бійців, які кілька тижнів жили на тому, що доставляли безпілотники або знаходили самі. Російські міни, які скидали з дронів, вони називають «пряниками» – через зовнішню схожість і небезпечну форму.
«Їх дуже важко помітити. А якщо йдеш по дорозі і побачиш “пряник”, то невідомо, скільки їх ще у траві», – пояснив боєць із позивним «Магон». За його словами, такі міни росіяни розкидають одразу по кілька десятків.
Не менш важливою частиною фронтового виживання стали безпілотники й наземні роботизовані комплекси. Один із НРК застряг у вирві, інший прибув на позицію з увімкненим ліхтарем і одразу видав себе. Після атаки дрона й мінометного вогню від вантажу лишилися кілька пачок цигарок, «Снікерси» та частина каш.
Вцілілий шоколад, за словами бійців, мав присмак гарі й бензину, але все одно пішов у розхід. «Нічого, смачний», – з усмішкою сказав Магоні.
У матеріалі також описано, як особливо цінується звичайний хліб. Для військових батон, який долетів до позиції, став майже святом – саме на фронті буденні речі набувають ваги, якої в тилу про них зазвичай не відчувають.
Спецпризначенці називають місію успішною не лише тому, що виконали завдання раніше запланованого терміну. Важливо і те, що їм вдалося вийти без втрат, попри постійний тиск дронів, артилерії та мінних пасток.
Для бійців Мала Токмачка стала символом війни нового типу: невеликі групи, короткі переміщення, постійний контроль неба і боротьба за кожен метр, який ще можна втримати. Саме так сьогодні виглядає чимало ділянок фронту на Запоріжжі.
Окремий сенс для військових мав і сам факт того, що про село заговорили далеко за межами фронту. Російська сторона не раз рапортувала про «успіхи» в Малій Токмачці, хоча українські підрозділи продовжували тримати її під контролем.
Для бійців, які пробули там 48 днів, село на цей час і справді стало центром світу – місцем, де все зводилося до одного: вижити, втриматися і зробити свою роботу.
Раніше БЕЗ ТАБУ писав про те, як на фронті змінюється тактика боїв і чому все частіше вирішальними стають дрони, малi групи та логістика, а не класичний «прорив» великими силами.