Автор Без Табу пояснює, навіщо взагалі потрібен був «Заколот Савченко», наводить паралелі з недалекого минулого та дає пораду - що робити далі.
Минулого тижня, коли історія зі звинуваченням Надії Савченко у підготовці державного перевороту лише набирала обертів, не всі дрібниці можна було усвідомити до кінця. Ніхто не був впевненим в тому, що колишня бранка повернеться зі Страсбургу та піде давати свідчення до СБУ. Ніхто не знав, як вона поводитиме себе далі. Але подальший розвиток подій перевершив усі сподівання.
Раптово виявилося, що у Верховній Раді всі начебто й перебувають в рівних умовах, але дехто все одно «рівніший». Пронести до сесійної зали кілька бойових гранат та пістолет можна без жодних проблем, якщо ти народний депутат. Бо власників депутатських мандатів, на відміну від пересічних громадян, на вході не обшукують і через металодетектор не ганяють. Цікаво, чи стане створений Савченко прецедент приводом для перегляду правил безпеки на важливому державному об’єкті?
Виявилося також, що чимало наших політиків та чиновників геть не розуміються на основах тероризму. Палка промова Юрія Луценка про наміри головної підозрюваної зруйнувати купол за допомогою мінометів та добити живих колег гранатами могла б викликати саркастичну посмішку, якби мова не йшла про реальну небезпеку. Хоча є і інша версія – це не генпрокурор дурень, це сама Надія дійсно так планувала головний вчинок свого життя. Добре, що хоч без розмов про постріл з тепловізору обійшлося.
Але головною родзинкою тут є навіть не летальна зброя в сесійній залі. Ще після арешту Володимира Рубана виникло логічне питання: чому заколотники заворушилися саме зараз, а не раніше чи пізніше? Адже ситуація в країні є більш-менш стабільною протягом останнього року, і якихось помітних внутрішніх тригерів, що могли б спровокувати загострення, просто не було. Відповідь виявилася простою: шукати ітреба було не в межах державних кордонів, а ззовні, особливо з урахуванням останніх подій на території сусідньої держави-агресора.
Під президентські вибори в Росії в Україні необхідно було створити ідеологічно правильну з точки зору Кремля картинку. Терористичний акт в приміщенні парламенту на фоні заяв Савченко про те, що чимало військових підтримують її бажання скинути діючу владу, мав би сформувати цілком одностайну думку серед російського суспільства: народ, який у Москві досі офіційно вважають братнім, не є готовим до справжньої демократії. І виходить, що Путін був правий, коли на початку попередньої президентської каденції втрутився у внутрішні справи України нібито заради «порятунку російськомовних».
Подібний прецедент вже мав місце восени 1999 року у Вірменії, коли терористи увірвалися до приміщення, де проходило засідання Національних зборів. Від рук екстремістів тоді загинули спікер, голова уряду, міністр з оперативних питань та кілька депутатів. За дивним збігом обставин, прибрали саме тих, хто виступав проти максимального зближення Єревану з Москвою. За кілька днів з позаплановим офіційним візитом до вірменської столиці завітав ще не президент, але вже прем’єр-міністр РФ Путін, який миттєво узгодив усі нюанси тісного співробітництва. З тих часів закавказька республіка ледве не на черговий суб’єкт федерації перетворилася – принаймні, жодного дійсно важливого рішення без відмашки з Кремля не приймають.
Єреван, 1999
Можна, звісно, зауважити, що Вірменія – країна маленька, більшість вірменів проживає за її межами, а збройні сили здатні були продемонструвати бодай якусь дієздатність лише за допомоги колишнього союзного центру. Проте в якості чистильників ініціатори перевороту використали учорашніх народних героїв – тих, хто минулого десятиліття брав участь у війні з Азербайджаном за Нагорний Карабах. А в якому там статусі перебувала Савченко навіть після того, як позаминулого року швидко перетворилася на політичний труп? Так-так, її і досі дехто вважає національною героїнею, що страждала за усю націю в російському полоні.
На щастя, в Україні радикальним чином змінити владу за допомогою лише стрілянини та вибухів у Верховній Раді неможливо. І якби в Кремлі задумали переворот за всіма законами жанру, то почали б не з парламенту, а з президента, бо на нашому політичному Олімпі звичка все ще сильніша за норми Конституції. Це був швидше своєрідний попереджувальний постріл в повітря, що мав би змусити українські силові структури уважніше ставитися як до зовнішніх, так і до внутрішніх загроз. Не схоже, однак, що МВС, ГПУ та СБУ почули тривожний дзвінок, та й народні депутати в тому числі з вини силовиків поки що не зняли з Савченко недоторканість. Хоча Антон Геращенко вже традиційно обіцяє ще й звання Героя України позбавити.
Варто розуміти, що Москва не заспокоїться, оскільки головну голову підступної гідри – Віктора Медведчука – досі не зрубали під корінь. І навряд чи зрубають до найближчих виборів, в яких він братиме участь швидше в ролі сірого кардинала, ніж реального претендента на певну кількість депутатських мандатів. Тут би хоч справу Рубана довести до логічного завершення у вигляді справедливого судового вироку.
Ну і в герої того чи іншого мученика наступного разу треба записувати обережніше. Бо якось не хочеться знову себе винуватити в недалекоглядності та розчаровуватися у вчорашніх ідеалах.
Що відповіли депутатці?
Подій ж поточного тижня і взагалі довели ситуацію до абсурду. Якщо після візиту до сесійної зали з гранатами можна було роздивитися холодний розрахунок, то спонтанний брифінг остаточно поставив психічне здоров’я Савченко під питання. Чого тільки журналісти не почули… І невідому версію двох невідомих замахів на Надію, які були вигідні особисто президенту Порошенку (так, тому самому, який брав активну участь в її визволенні). І дивні розповіді про те, як колишня героїчна бранка протягом двох років водила за носа українські спецслужби. І про те, як народна обраниця створювала сюрреалізм, поки її писали такі собі об’єкт А та об’єкт Б, яким потім було доручено її прибрати.
Вам теж здалося, що у попередньому абзаці повно відбірних нісенітниць? А от Савченко так не здається. Ба більше, її затьмарення розуму виявилося заразним. Геращенко вже заявляє, що виступає за зняття недоторканості, але проти арешту. Певні телеканали терміново кличуть її на прямі ефіри, хоча подібні інформаційні приводи у зрілому суспільстві заведено обходити десятою дорогою. Навіть серед народу знаходиться чимало прихильників, нехай ніхто і не розуміє, що буде після гіпотетичного державного перевороту.
Давайте просто спробуємо не звертати на це уваги – хоч сон буде міцнішим.
З повагою,
Гриць Якович Вареник, літературознавець