Смерть Катерини Гандзюк обурила людей та в черговий раз нагадала, що нова українська влада втратила шанс зламати стару корупційну систему, натомість відтворила та стала її частиною. Як з тим боротися – знає автор Без Табу.
Справа Катерини Гандзюк, на жаль, дійшла до тієї стадії, думки про яку більшість вперто гнала від себе: через смерть потерпілої правоохоронні органи змушені були перекваліфікувати злочин із замаху на завершене навмисне вбивство. Ще кілька років тому цю історію тишком-нишком можна було б приховати під скатертиною одного з генеральських столів. Однак перемога Революції Гідності змінила якщо не світогляд, то реакцію пересічних громадян на свавілля. Як з боку злочинців, так і з боку недореформованих «міліцейських».
При цьому варто розуміти, що заклики до чергового за ліком Майдану і справді масові протести не дадуть очікуваного ефекту. Так, активісти влітку зуміли не допустити неправедного засудження Миколи Новікова, невинного офірного цапа, коли херсонські правоохоронці чи то намагалися відвернути увагу від реальних виконавців та замовника, чи то традиційно продемонстрували несвідому непрофесійність. Однак на цьому досягнення лідерів суспільної думки поки завершуються. Адже проблема полягає не в конкретному вдалому замаху, а в системі, що так чи інакше легалізує політичні злочини.
Чотири з лишком роки тому, коли Янукович та його свита спішно втекли переважно до РФ, а парламент скасував диктаторські закони, прийняті 16 січня, шанс на переформатування системи був цілком реальним. Однак під час дерибану хлібних посад, міністерств та відомств МВС подарували Авакову, комерсанту з епохи малинових жакетів, з якого навіть жалюгідної копії Нафталія Френкеля не вийшло. Колишній голова Харківської ОДА за цей час встиг збагатитися, прилаштувати в столиці давніх друзів та створити кишенькову армію-пародію на бойові загони Муссоліні. Ой, вибачте, було ще героїчне перейменування міліції на поліцію, завалена переатестація та створення патрульних підрозділів за світовим зразком. Ось тільки згадувати про патрулі частіше доводиться, скажімо, в контексті справи вбивці Пугачова.
Ще на початку осені було зрозуміло, що будь-яка з очевидних версій щодо замовника вбивства Гандзюк може привести до будівлі на Академіка Богомольця, 10 у столиці. Сепаратист Кирило Стремоусов відомий на Херсонщині в тому числі як один із соратників Іллі Ківи, зазвичай неадекватного аваківського служки. Нечистий на руку міліцейський чиновник Артем Антощук – це взагалі чудова заявка на smoking gun. Так і мотив злочину, і подальше спускання справи на гальмах можна пояснити. Навіть із групою виконавців на чолі з Сергієм Торбіним ще не все до пуття зрозуміло: не дивуйтеся появі раптового поліцейського сліду, який відкопають небайдужі активісти, а правоохоронці намагатимуться сховати кінці в воду.
Звісно, що винний не лише міністр внутрішніх справ. Андрій Садовий цілком справедливо закликав вчора відправити у відставку Юрія Луценка, який за гарячими слідами «узяв під контроль» майже завалену вже справу. Біда в тому, що звільнення генпрокурора без юридичної освіти все одно буде лікуванням симптому, а не причини хвороби. Чи всі вже встигли забути, яким чином обирався наступник Шокіна? На Банковій не віддадуть цю посаду людині, яка може мати схильність до проведення справжніх реформ та інших самостійних рішень. Відповідний закон вже «нагнули через коліно», тепер керувати ГПУ можуть навіть умовну Оксану Білозір призначити. І це не буде сюрпризом.
Президентський штаб та оточення взагалі відреагували на трагічну новину якось дивно. З одного боку, особисто Порошенко не міг не висловити співчуття паралельно із картинними вимогами знайти та покарати вбивць. А от його «інформаційна підтримка» немов води до ротів понабирала. Цікаво, це темники ще згори не спустили чи заздалегідь заборонили висловлювати думку про людину, яка справедливо критикувала не лише херсонський осередок, а й «центральний офіс» БПП? Дехто взагалі ще за життя Катерини активно виправдовував «міліцейських»: мовляв, вони не винні, вони стали жертвами обставин, а кляті грантожери руйнують державу зсередини.
Що робити в поточній ситуації пересічному українцю? Найперше все ж тиснути на владу. Тиснути із розумінням того, що пікет на десять душ та «юридична норма» за Подервянським на Майдані Незалежності дадуть приблизно однаковий ефект. Все одно ніхто не мінятиме коней на останній переправі перед «перевиборами». А ось вибори парламентські – питання геть інше. Не забувайте, розкішний подарунок у вигляді МВС Авакову дістався не за красиві очі, а за квотою «Народного Фронту». То може спробувати зупинити всебічний реваншизм ще на підході до основної мети? Хотілося б у це вірити, та насторожує те, що любителів дармових продуктових пайків в країні більше за бажаючих жити по-новому. Дійсно по-новому, а не відповідно до пафосних тез з передвиборчих білбордів.
А що ж тепер буде зі справою Гандзюк? Питання, на жаль, риторичне. І виконавців засудити наче треба, якщо вони дійсно винні (особливо з урахуванням дещо схожого за сюжетом вбивства Віталія Олешка в Бердянську), і замовників в той же час не можна світити через прозаїчну відсутність політичної волі. Щоправда, раніше такі злочини і до суду доходили хіба через міжнародний тиск.
З повагою,
Гриць Якович Вареник, літературознавець