Без Табу аналізує свіжу ініціативу президента Порошенка зі створення незалежної від Москви української помісної церкви, вказує на плюси та мінуси, не забуваючи й про підводні камені процесу.
Останнім часом в Україні як для офіційно світської держави стало забагато розмов на релігійні теми. Хоча якщо придивитися уважно, то питань віри, канонів і традицій численні дискусії та скандали стосуються лише опосередковано. Справа в тому, що з усіх структурних підрозділів російських спецслужб в наших краях найбільш ефективно працює так звана Православна церква московського патріархату. Організація наче й є релігійною, але насправді легше відшукати там сановника, який не працює «вухами Москви» та не мав зв’язку з КДБ, ФСБ чи якоюсь іншою схожою структурою.
Українська влада в особі президента пішла на цікавий, але ризикований хід. Петро Порошенко надумав стати реформатором у царині релігії і звернувся до Вселенського патріарха Варфоломія з проханням надати дозвіл на створення української автокефальної помісної церкви. За інформацією низки джерел, зустріч з цього приводу відбулася ще 9 квітня 2018 у Стамбулі, причому ЗМІ цю подію намагалися не висвітлювати взагалі. І патріарх начебто навіть погодився на злиття УПЦ КП та УАПЦ.
2018 - Стамбул, українська делегація в гостях у патріарха / Прес-служба президента України
Але позитиву тут насправді мало. Перш за все, втручання держави у справи церкви навіть з благими намірами не дуже вітається. Україна – не Іран, де майже сорок років тому повернений з вигнання мулла вмить замінив собою втікача-шаха і перетворив нібито прогресивну державу на оплот консервативного ісламізму. І не Велика Британія, якій одного чудового дня так набридло шаркати ніжкою перед Ватиканом, що особи голубої крові дали наказ створити англіканську церкву. Це все є не більш ніж історіями з сивої давнини, а в сучасному глобалізованому світі політики намагаються показово тримати дистанцію. Виключення на кшталт РФ лише підтверджують правило. З іншого боку - саме просте споглядання призвело до того, що нині УПЦ МП вважає себе в Україні ледь не державою в державі та веде відверто антиукраїнську політику.
Українська помісна церква – плюси, мінуси, підводні течії
До того ж недостатньо отак просто взяти і проголосити об’єднання двох церков, аби воно сталося насправді. Зрозуміло, що цього прагнуть як православна церква Київського патріархату, так і автокефальна. Але ніхто поки не розуміє, за яким алгоритмом усе відбуватиметься. Багато хто забуває також про панівну роль РПЦ на території України, через яку нова помісна церква на перших порах може не мати суттєвого впливу. Подейкують, що саме з цієї причини Віктор Ющенко в часи президентства від втілення аналогічної ідеї в життя відмовився, хоча колись дуже мріяв про злиття.
2008 рік - президент Ющенко, патріарх Варфоломій та патріарх Алєксій / УНІАН
Московський патріархат – привід для окремих побоювань, адже долю української автокефальної помісної церкви має бути остаточно вирішено під час дев’ятого Вселенського православного собору. І мало того, що «агент у рясі» Гундяєв (а фактично – Путін, що тінню нависає за його спиною) має винятковий вплив на Варфоломія, так РПЦ ще й може цілком легітимно заважати процесу ухвалення доленосного рішення. Якщо доведеться саботувати собор, то будуть саботувати, адже на шальках терезів лежить контроль над сусідньою державою, яка з часів підписання Переяславських угод з невеликими перервами була для імперії сировинним придатком.
Біда в тому, що політики тут все ще більше, ніж безпосередньо релігійних нюансів. Власне кажучи, думок ані УПЦ КП, ані УАПЦ з приводу майбутньої унії правляча еліта ще не питала. А дарма, бо одружити нареченого без його попередньої згоди та з недотриманням його прав, свобод і канонів якось несерйозно. Звичайно, найбільш відповідальні особи з церковних кіл після легкого тиску згори скажуть, що готові об’єднуватися хоч завтра, а все інше нехай Бог вирішує. Проте це не вихід.
Думка співробітників церков не була почута?
Ба більше, РПЦ намагається використовувати благородні сусідські пориви для влаштування провокацій. Згадайте сумну історію з Філаретом та його листом з проханням дозволу на об’єднання, який чомусь відправили не до Стамбула-Константинополя, а до Москви. Виявилося, що московські куратори нібито обіцяли своєму українському структурну підрозділу автокефалію, але надали лише автономію і таким чином ввели в оману предстоятеля православної церкви Київського патріархату. Хоча Філарет бодай спробував піти проти системи, яка вибудовувалася протягом століть.
Чергова зрада Москви
Висновок з цього приводу напрошується дещо цинічний, але справедливий: якщо радикальні кроки з боку Порошенка були спричинені швидше особистими амбіціями, а не бажанням спалити ще одного моста з Москвою, то перспективний задум навряд чи злетить. Так-так, не варто забувати, що до президентських виборів лишився рік і кілька тижнів. Проте Петро Олексійович для гри на мінімальних ставках, схоже, обрав не ту колоду карт. Про це свідчить щонайменше намір зібрати на закритій зустрічі лідерів парламентських фракцій для обговорення релігійної реформи. Принцип «одна голова – добре, а кілька – краще» в даному випадку не спрацює.
Важливе нагадування для реформатора
Звичайно, треба бачити і якийсь позитив, адже неочевидну нібито інформацію на Банковій не стали б озвучувати без впевненості в позиції Варфоломія. Та й численні наймити Путіна (як церковники, так і мирські) заголосили так, неначе їх зачепили за дійсно болюче місце. Проте в одну мить навіть кролики не дають нового приплоду. А що тоді говорити про процес, до початку якого пересічний українець за останні три століття ще не дозрів повноцінно?
Ідея – правильне, подивимось за виконанням
Про везіння Порошенка та механізм отримання автокефалії
Ох, не зурочив би дехто своїм фальстартом.
З повагою,
Гриць Якович Вареник, літературознавець