Ніякого "старшого брата" немає. Ні в США, ні в Європі.
Хоча б тому, що вже якось незручно далі вдавати, ніби десь у Вашингтоні, Брюсселі, Берліні чи ще деінде сидить якийсь мудрий старший брат, який точно знає, як нам(та і їм самим) жити, що будувати і які рішення для нас (і взагалі) правильні. Ніякого старшого брата немає. Ні в США, ні в Європі. Там є держави, еліти, бюрократії, вибори, лобісти, свої кризи, свої страхи, свої інтереси і своя внутрішня гризня. І в цій конструкції Україна для них елемент звісно важливий, але це все одно зовнішній сюжет, а не центр всесвіту. Усюди криза і вона є наслідком тих політик, які впроваджувались з різних вище перелічених міркувань.
Я не кажу, що в нас має бути сільський шаманізм про «особливий шлях», самодостатню геніальність на порожньому місці і тезу, що всі західні ідеї, інститути й практики хибні лише тому, що вони західні. Це якраз інфантильна реакція ображеного провінціала, який, розчарувавшись у кумирі, вирішив оголосити, що книжка, наука й електрика теж не потрібні.
Ізраїль не копіював Пентагон, не дуже і було що копіювати на той момент. Ізраїль створив систему безпеки під свою географію і свої загрози. Сінгапур не став Британією 2.0, він просто взяв британський common law і вбудував у авторитарну модель розвитку, яка дала результат. Естонія не чекала, поки Брюссель скаже, як будувати цифрову державу . Вона взяла і зробила це сама і стала в багатьох речах еталоном. І навіть там, тим не мен,ш дофіга своїх проблем.
І не те щоб ми мали якесь сакральне знання, як його і не мали ні Ізраїль, ні Сінгапур, ні Естонія. Ми просто бажаємо вижити.
«Добре там де нас нема» вже не працює. Кругом є нюанс. Окрім Монако. Але там теж драма. Купив ти видову квартиру на першій лінії, дивився у вікно і бачив там воду. Але в монакськом королівстві треба було гроші і перед твоєю хатою побудували нове жк на насипному півострові. Там тепер перша лінія, а твоя друга. І дивишся ти не на море, а у вікно на Роджера Федерера в сімєйках. Не подобається - дзвони в Спортлото і їдь назад в свої хащі.
Я прямо кажу, що суверенізм це не заперечення чужого досвіду. Суверенізм є правом та здатністю обирати для себе найкраще ,без релігійного поклоніння і без колоніального наслідування. Як ми вже посадили з МВФ в Єгипті, усюди є нюанс.
Тобто дивитися на досвід західних партнерів треба спокійно й раціонально: ось це працює, тоді беремо; ось це працює в них, але не злетить у нас без адаптації, то переробляємо; ось це нам узагалі не підходить у нинішньому історичному, соціальному та воєнному контексті, а значить відкладаємо без почуття провини і без намагання сподобатися черговому зовнішньому спостерігачеві.
Бо зріла країна відрізняється від незрілої не тим, що вона кричить про національну винятковість. А тим, що вона вміє вчитися без мавпування, співпрацювати без підпорядкування і запозичувати без втрати волі. Зріла країна, як і зріла людина, просто розуміє, що саме їй треба.
Україні час остаточно вийти з психологічної моделі, в якій десь існує зовнішній дорослий, що або врятує, або оцінить, або сертифікує нашу правильність, який точно не витирає руки об штору і не тушить беники об язик, бо він дорослий. Ніхто нас не сертифікує. Ніхто за нас не побудує робочі інститути під наш контекст. Ніхто не проживе за нас цю війну, цю трансформацію і цей історичний іспит.
Тому український суверенізм це концепція не про істерики і не про хуторянство. Це політичне дорослішання.
Розумний українець не каже «все західне погане» , але і не каже що «Захід має придумати нам майбутнє».
Розумний(звичайний) українець каже просту річ. Ми беремо найкраще, розуміємо ціну кожного рішення, враховуємо український контекст, і будуємо свою державу як суб’єкт, а не як вічного молодшого партнера на випробувальному терміні. Якийсь поет про щось таке казав, тільки не можу пригадати хто.
Тому ми десь між «народ, якого правди воля ніким звойована ще не була» і «і свого научайтесь і чужого не цурайтесь».