29 травня у світі відзначали Міжнародний день миротворців ООН. Україна цілком має право на те, щоб називати себе членом елітного клубу держав, що беруть на себе тягар миротворчих місій. Проте, нині саме такої допомоги потребуватиме сама Україна.
Протягом останніх кількох місяців мова неодноразово заходила про можливе залучення миротворчих контингентів ООН для стабілізації ситуації на Донбасі. Причому говорили про це не лише звичайні громадяни на власних кухнях, але й цілком вагомі фігури української та світової політики. Зрозуміло, що зараз втілення цього задуму в життя є фактично нереальним. Але в разі чого Україна заслужила на таку допомогу. Чому? Та хоча б тому, що раніше Київ неодноразово відгукувався на заклики допомогти в тій чи іншій гарячій точці і надсилав своїх миротворців.
Своєрідним дебютом українських військових в цьому плані стала трирічна місія в Югославії, що потерпала в ті часи від кровопролитної війни. Дехто помилково називає її громадянською, але насправді конфлікт мав етнічне та релігійне підґрунтя. Без жертв серед миротворців в розпал активної фази бойових дій обійтися не могло – у Хорватії та Боснії в період дії місії UNPROFOR загинуло 15 українських вояків. За цим показником югославське відрядження довго утримувало сумне лідерство, та й особового складу задіяли чимало (постійний контингент налічував 1303 особи). Ці цифри також будуть рекордними аж до настання нового тисячоліття.
Треба розуміти, що в ті часи участь у місії ООН була справою не лише почесною, але й вельми прибутковою. На утримання кожного миротворця тоді виділялося близько двох доларів добових коштів – для європейця це, може, й копійки, але наші хлопці бачили і черги за гречкою, і масло за талонами, і інші побутові негаразди. А Україна в перші роки незалежності мало чим відрізнялася від СРСР в епоху перебудови, і накопичена за рік перебування в Югославії сума могла навіть стати непоганим стартовим капіталом. Не забувайте, що на момент закінчення місії в березні 1995 року гривню ще не ввели в обіг, курс купоно-карбованців був страшенно нестабільним. У держсекторі про зарплатню в районі 50 доларів тоді і мріяти ніхто не міг.
З Балканського півострова українські вояки, до речі, нікуди тоді не поділися. ООН міняла вивіски та склад учасників, але хлопці під жовто-блакитним прапором лишалися у строю. Чисельність контингенту, звичайно, зменшувалася, оскільки активна фаза війни скінчилася – лише де-не-де раптово починалася стрілянина та різанина. Але в Боснії (400 осіб постійного контингенту) та «хорватській житниці» Славонії (511 осіб) в цілому було спокійно, і найбільше роботи серед українців там мали сапери. Деякі особливо ретельно заміновані об’єкти навіть станом на сьогодні не вдалося зробити більш-менш безпечними для місцевого населення (наприклад, згадані минулого тижня залишки олімпійської розкоші у Сараєво), проте наші миротворці у другій половині 90-х все ж виконали титанічний обсяг роботи.
Головним підсумком балканських відряджень стало перш за все здобуття поважної репутації у певних колах. Український контингент вже почали розглядати всерйоз як потенційних учасників операцій за межами Європи. Скажімо, на початку 2000 року було узгоджено присутність наших військових у Демократичній Республіці Конго та Лівані. І якщо місія в колишньому Заїрі тривалий час носила швидше символічний характер (протягом 12 років там виконувалися виключно функції спостереження), то на Близькому Сході було дійсно гаряче. За шість років перебування в Лівані без втрат вдалося обійтися дивом, хоча Хезболла та інші місцеві екстремісти іноді поводили себе занадто агресивно. Та й героїчним саперам тут довелося працювати значно важче, ніж раніше на Балканах.
Своєрідним піком для українського миротворчого контингенту можна вважати участь у іракській кампанії. Написання цієї сторінки історії було неминучим: після успішної Помаранчевої революції співпраця України та США суттєво розширилася, в тому числі і у військовій галузі. Вашингтон просто не міг не зробити реверанс у бік Києва, демонструючи цим цілковиту довіру до нового стратегічного партнера. Довіра знайшла, зокрема, відображення у цифрах – постійний український контингент в Іраку налічував 1690 осіб, а це більше, ніж будь-де та будь-коли. Втрати теж були рекордними – 18 загиблих проти 15 під час першої югославської місії.
Зараз, до речі, зв'язок з Америкою теж є відчутним. Найбільш чисельною з трьох нині діючих українських місій є ліберійська (дві інші діють в ДР Конго та Кот-Д’Івуарі). Ті, хто стверджують, що Ліберія фактично знаходиться під зовнішнім управлінням США, є дуже близькими до істини: реальною, а не офіційною національною валютою тут є американський долар, а в президенти вдалося просунути Елен Сірліф-Джонсон, близьку подругу Лори Буш та Кондолізи Райс, яка навідується на батьківщину не надто часто, проживаючи переважно у Нью-Йорку. Втім, це все проблеми однієї з найбільш вбогих африканських держав. А присутність там українців – це швидше плюс і ознака довіри з боку Вашингтону.
Чи не здається вам, що Україна дійсно заслужила отримати аналогічну допомогу від ООН, якщо одного чудового дня під контроль Києва вдасться повернути щонайменше окуповані території Донбасу? Мабуть, що так.
З повагою,
Гриць Якович Вареник, літературознавець