Погром в уманській синагозі знову підняв питання – чи є реальної в Україні загроза антисемітизму та ксенофобії. Без Табу аналізує події та пояснює, чому українці та євреї – ніякі не вороги.
Дипломатія – річ дуже тонка. Комусь може здатися, що міжнародні відносини зводяться виключно до перемовин між особами з особливими повноваженнями. Але насправді усе починається з дрібниць. Деякі дрібниці можуть спровокувати тривалу кровопролитну війну, інші, навпаки, можуть стати початком дружби на віки. Потрібно лише опинитися в потрібний час в потрібному місці.
Стосунки українців з євреями ніколи не були простими. Підтвердження цьому можна знайти навіть у художній літературі минулого та позаминулого сторіччя. У багатьох творах представники «богообраного» народу найчастіше були негідниками другого плану. Корчмарі, власники млинів та інші великі підприємці того часу охоче експлуатували бідного та нещасного пересічного гречкосія. При цьому завжди знаходився значно небезпечніший негідник – чи то занадто впевнений у собі польський шляхтич, чи то русифікований землевласник, у робочому кабінеті якого висів портрет російської імператриці, чи просто розбійник-манкурт без роду-племені.
Натяк був цілком очевидним. З одного боку, євреї – ті ще шахраї, які можуть будь-кого обвести навколо пальця довірливого українця та начебто навіть отримують від цього задоволення. Але в той же час вони, як той Агасфер, змушені так само поневірятися світом, не маючи власної землі, власної держави. Хто міг зрозуміти їх краще за українців, що перебували тоді у тому ж стані, в якому існують, наприклад, сучасні курди? Тому й утворився дивний симбіоз гречкосія і лихваря, які частенько змушені були пліч-о-пліч протистояти як зовнішнім, так і внутрішнім ворогам. Не завжди успішно, але таки протистояти.
У деяких українських містах давно відчувається єврейський вплив. Десь він аж занадто очевидний, як в Умані чи Бердичеві. Десь він перетворився на головну міську легенду, як в Одесі. А про населені пункти, що виростали нібито на порожніх місцях після остаточної ліквідації запорізького козацтва та появи межі осілості, можна розповісти чимало. Наприклад, одними з перших поселенців щойно заснованого (за офіційною версією, звичайно) Катеринослава були родини єврейських крамарів. Нічого дивного: місто, за задумом, перш за все мало стати важливим торговельним вузлом між північчю та півднем імперії.
Минули століття, Катеринослав змінив кілька назв (як офіційних, так і не дуже), проте сліди "перших поселенців" збереглися. У якому з обласних центрів України можна за найбільшою ймовірністю зустріти на центральному проспекті ортодоксального єврея? У якому місці розташований найбільший єврейський культурний центр? У якому місті народилася та/або зростала більша частина дійсно відомих громадян України єврейського походження? Усі дороги ведуть саме сюди, до Колиски Революції Гідності.
Про симбіоз гречкосія та лихваря довелося вкотре згадати саме останнім часом. Ізраїль є одним з головних союзників України у боротьбі з сусідом-окупантом, і всі чудово це розуміють. На персональному рівні гарним прикладом міжнаціональної дружби є Ашер Черкаський – колоритний бородатий вояка, який змушений був залишити рідну домівку через втручання "неввічливих зелених чоловічків" і лишився непоступливим навіть зараз, після повернення з війни. Чимало репатріантів та українців єврейського походження допомагають українській армії іншим чином – матеріально.
На політичному ж рівні Ізраїль робить усе для того, щоб Росію визнали агресором, а Україну – постраждалою стороною. Ізраїльські представники підписують усі необхідні папери та голосують за усі важливі рішення щодо війни на Донбасі та окупації Криму. Зрозуміло, що є люди, яким дотримання подібного вектору дуже не подобається. Провокації всередині країни давно не є новиною чи дивиною, але подібні речі, нажаль, почалися і в Україні.
Те, що сталося кілька днів тому в Умані, і досі не вкладається у чиїсь голови. Хтось може пояснити це щорічним «нашестям» хасидів, які начебто перетворюють життя місцевих мешканців на пекло. Але протестувати проти паломників з бородами та пейсами, якщо й варто, то під час Рош Ха-Шана, а не в грудні, коли усе це стає схожим на махання кулаками після бійки. Невеличка кривава лазня з підкинутою свинячою головою в якості вишеньки на торті, схоже, задумувалася із зовсім іншою метою – досить товсто натякнути на нібито властивий українцям антисемітизм.
Давайте відкинемо версію, що це зробили провокатори - бійці досі неоголошеної гібридної війни, хоч вона й цілком вірогідна. Давайте навіть припустимо, що це жахіття зроблене без науськування третьої сторони. Навіть, якщо відкинути вище назване, потрібно усвідомлювати, що кожна нація має у своєму складі як добродіїв, так і негідників, що заслуговують на справедливу кару. Але жити у чорно-білому світі небезпечно. Хтось може вважати євреїв негідниками виключно через персону колишнього міністра освіти Табачника, який за повідомленнями деяких джерел за документами є вже не Дмитром, а Меїром, але подібний шлях веде в нікуди. Кінець кінцем, справжній друг пізнається під час скрути.
Тож будьте здорові і цінуйте своїх друзів.
З повагою,
Гриць Якович Вареник, літературознавець