Оглядач Без Табу розповідає, як телеведуча Ольга Фреймут зруйнувала власну репутацію «справжньої леді» намаганням вчити інших як треба жити.
Радянське телебачення було неймовірно нудним явищем. Жодних нічних ефірів, жодного провокаційного контенту, мінімум закордонних реалій. Здебільшого спроби оспівати геніальність «розуму честі та совісті» у вечірніх випусках новин та незмінна заставка з написом «не забудьте вимкнути телевізора». Проте ця медаль мала і зворотній бік – підхопити якусь аморальщину під час перегляду першої чи другої програми ЦТ СРСР було неможливо. Тому і доводиться іноді погоджуватися з представниками старшого покоління, які стверджують, що трава раніше була зеленою, бо вбивчих контраргументів нема.
Останнім часом обурення консервативної частини громадськості викликали реаліті-шоу на зразок «Холостяка». Держава у нас наче світська, ніхто не має беззаперечного права читати комусь нотації. Проте торгівля собою в прямому (і не лише) ефірі заради кількох годин слави, штампа у паспорті, прописки в елітній квартирі та кількох дорогих брязкалець не прикрашає жодну жінку. Ні про який приклад для наслідування для наступних поколінь говорити тут не варто. Втім, окремі зірки медіапростору пішли далі, намагаючись грати не на аморальності проектів, в яких беруть участь, а на власній аморальності.
Про Ольгу Фреймут тривалий час не можна було сказати чогось поганого чи критичного. Принаймні зовні вона відчутно виділялася на фоні інших жінок-телеведучих. Скарги на її нахабну поведінку під час зйомок того чи іншого епізоду «Ревізору» майже ніким не сприймалися серйозно, оскільки пересічний українець давно звик до того, що власникам окремих магазинів, готелів та ресторанів є що приховувати. Миші у сховищах для продуктів, таргани, невипрана білизна в номерах, антисанітарні умови на кухнях – якщо це не показувати відповідним контролюючим органам, то навіщо бачити цей гармидер всім іншим? Дехто навіть жорстко захищав «гламурну інспекторшу» і сварив несумлінних бізнесменів.
Проте скелети є у шафі кожної людини, неважливо, розуміє вона це чи ні. Частіше за все факт їхнього стає очевидним, коли власник шафи втрачає зв'язок з реальністю і пускається берегів. От і Фреймут явно загралася в Мері Поппінс для старшого підліткового віку. Неконтрольоване бажання навчати всіх «правильно жити» вирвалося назовні і втілилося не лише на екранах телевізорів, але й в письмовому вигляді.
Трохи цитат з творіння пані Фреймут
Своєрідний кодекс поведінки «справжньої леді» з настановами на зразок «не їж цибулю та часник» і «не просися до туалету, поки не прийшла додому» у цільову аудиторію, м’яко кажучи, не влучив. Замість серйозної реакції та схвальних відгуків від педагогів Ольга дочекалася лише сміху з усіх боків та саркастичного засудження. У відповідь можна було б промовчати і дочекатися, доки суцільний регіт стихне. Але рейтинги, але популярність…
Тож вирішила Фреймут вчинити так, як справжній леді чинити взагалі не варто. Вона прихопила з собою знімальну групу і вирішила особисто навідатися в гості до найбільш заповзятливих критиків. Невже їй настільки закортіло з’ясувати, чому на неї наліпили ярлика «закінченої рагулихи», що вона поставила під удар залишки власної репутації? Мабуть, що так. Людина, яка перетворює у вечірньому ефірі «пацанок» на «панянок», сама виявилася достойною спадкоємицею слави Проні Прокопівни. На додачу вона ще й опублікувала фотографії опоненток, намагаючись виставити їх на фоні власного надмірного блиску та лоску справжніми «крокодилами».
Фреймут як ревізор думок
Чи варто було знайти кращий спосіб розв’язати цей надуманий конфлікт? Так, звичайно. Якщо вже було використано «адмінресурс» у вигляді оператора з камерою, то можна було продовжити логічний ряд і запросити невдоволених на ефір якогось терміново скликаного ток-шоу. Так, існувала чималенька вірогідність того, що гості своїми аргументами розмажуть Ольгу немов масло по окрайцю хліба. Але це бодай якось нагадувало б формат цивілізованої дискусії. І рейтинги, до речі, не надто постраждали б, оскільки глядач любить, коли публічна особа свідомо підставляє себе під удар.
Натомість Фреймут дала привід написати цілий підручник на тему «Як не треба створювати і вирішувати конфлікти в публічній площині». В умовній ієрархії популярних представниць медіапростору вона стрімко звалилася з висоти своєрідного морального авторитету до рівня плінтусу. Якщо королева кітчу Катя Осадча не викликає нічого страшнішого за бажання посміятися без жодної злості та змайструвати якусь пародію, то на колишню партнерку Педана та Притули по «Підйому» ще довго будуть вказувати пальцем і буркотіти собі під носа, що так жити не можна. Десять років наполегливої праці на власне добре ім’я можна звести нанівець кількома необережними вчинками ледве не за десять днів.
Не варто, однак, скидати з рахунків ще одну версію розвитку подій. Фреймут могла влаштувати цю виставу на кілька дій цілком свідомо. Адже власну популярність можна збільшити і за принципом «від зворотного». І гарантовано знайдуться сердобольні прихильники, які захищатимуть теледіву навіть після таких нахабних вчинків – от бачте, мовляв, до чого людину довели своїми нападками. Із жінками-політиками подібні номери в наших краях проходять на відмінно. Поки що ж на цій історії намагаються розкрутитися деякі маловідомі до останнього часу блогери та джерела, і правильно роблять.
Втім, сучасне телебачення для того і існує, аби шокувати та руйнувати мрії. Якщо хочете чогось теплого та лампового, то вам до архіву радянського ТБ. Жодних провокацій, жодного епатажу, лише Тамара Щербатюк щоп’ятниці в ефірі програми «Надвечір’я». Трава, можливо, колись і була зеленішою, а повага була важливою за рейтинг. Головне – не вчити людей жити, якщо сам до пуття жити не вмієш. Тоді щонайменше спати можна буде спокійно.
З повагою,
Гриць Якович Вареник, літературознавець