До чого призводить сучасне трактування марксизму-ленінізму на прикладі Венесуели.
Років десять тому Венесуела на фоні багатьох країн Центральної та Південної Америки вважалася цілком респектабельною та досить потужною державою. Нащадки Сімона Болівара були не єдиними у світі, кого збагатили запаси нафти, але саме венесуельське диво справді видавалося таким. Сюди на заробітки їхали не лише колумбійці, але й мешканці традиційно бідних північних штатів Бразилії. Дійсно, краще заробляти хоч якісь гроші на чорній за визначенням роботі, ніж жевріти у джунглях.
Ніхто тоді не прислухався до слів експертів, які зазначали, що стрімкий підйом країни залежить лише від однієї людини. Варто лише Уго Чавесу вийти з гри за станом здоров’я або наробити дурниць в економіці чи промисловості, як картковий будиночок немов би вітром знесе. Багато хто зараз вважає, що саме смерть харизматичного лідера Венесуели стала тією самою дрібничкою, яка запустила принцип доміно, але все набагато простіше та складніше водночас. Коріння проблеми треба шукати якраз десять років тому.
Справа в тому, що Чавесу раптово схотілося націоналізувати усю промисловість країни та добряче врізати по руках стратегічним партнерам. Привід класичний - нібито США та союзники американців аж надто багато хочуть і беруть. Звісно ж, для такого приводу була написана довжелезна і пафосна промова, яку голова держави традиційно зачитав у прямому ефірі на всю країну (шоуменом він був геніальним, що правда, те правда). Зрозуміло, що його рейтинг вкотре злетів до небес – умовний Ківалов у подібному випадку без жодного сорому навіть щось в районі 102 відсотків охоче б намалював. Проте майже ніхто не помітив, що це рішення вождя стало бомбою уповільненої дії.
Коли хтось говорить про замкнені економічні системи в межах однієї країни, в якості прикладу частенько наводиться СРСР часів нетривалого розквіту. Але приклад цей є хибним за визначенням. Так, у Москві ще наприкінці періоду Застою почали робити усе, щоб стати головною газовою державою Європи. Але родзинка в тому, що ані розхваленого колись усіма газопроводу «Уренгой – Помари – Ужгород», ані інших досягнень не було б без німців. ФРН одного чудового дня зробила правильний, як тоді здавалося, вибір між партнерськими зобов’язаннями перед США та казковим зиском від співпраці з учорашнім стратегічним супротивником. Абсолютна більшість складових частин (включно з трубами) газопроводів, за допомогою яких Газпром як правонаступник Міністерства газової промисловості СРСР продовжує забезпечувати Європу блакитним паливом, зроблена саме у Німеччині. Проте сьогодні у Кремлі ніхто чомусь про це не згадує. Незручно, мабуть.
Газова історія, однак, була лише вершечком айсбергу. Навіть у таких питаннях, як забезпечення населення харчовими продуктами, Радянський Союз змушений був покладатися щонайменше на географічних сусідів. Країна з силою-силенною родючих земель змушена була імпортувати з Угорщини та Болгарії десятки мільйонів бляшанок з плодово-ягідними консервами щомісяця. Після розпаду СРСР з цього приводу з’явилася цікава версія – мовляв, справа була зовсім не у дефіциті гороху чи перцю, просто право першої ночі на необхідні для тари матеріали мала військова промисловість. Але так чи інакше "червона імперія" врізала дуба в тому числі через нездатність самотужки забезпечити пересічного громадянина усім необхідним для безпроблемного життя.
Ані Чавес, ані його наступник Ніколас Мадуро не мали звички читати старих газет та вчити матчастину. Для тих країв подібні речі не є дивиною – були часи, коли Че Гевара був міністром економіки Куби, не розуміючись при цьому на економіці взагалі. Але венесуельським вождям вдалося зробити майже неможливе: поточна ситуація в країні нагадує Радянський Союз, причому ту його версію, яку показали колись глядачам у фільмі "Москва на Гудзоні". В СРСР у чергах за туалетним папером не стояли хіба що у великих містах – у Венесуелі ж на початку 2017 року навіть у Каракасі люди можуть порахувати одне одному зуби та ребра через зайвий рулончик. На додачу варто згадати про проблеми з питною водою та елементарними продуктами харчування (наприклад, із бананами, яких в екваторіальному кліматичному поясі начебто має бути неймовірно багато).
Венесуельська стагнація зараз дійшла до стадії, про яку щирі у своїх переконаннях вороги СРСР років тридцять тому навіть мріяти не могли. За волею Ніколаса Мадуро на більшості родовищ найближчим часом припинять видобувати нафту, а нестачу енергоресурсів мають намір компенсувати за рахунок – увага! – закупівель за кордоном, в тому числі у США. На думку місцевих стратегів, цей варіант є простішим і дешевшим, ніж забезпечення місцевої робочої сили усім необхідним для нормальної роботи. Іноземні інвестори з країни давно пішли, парламент днями вже зробив спробу скинути президента (невдалу, щоправда)… Пересічним венесуельцям хотілося б порадити запасатися смаженою кукурудзою. Але де її взяту, цю кляту кукурудзу, коли навіть з водою сутужно?
От і дивіться тепер, до чого призводить сучасне трактування марксизму-ленінізму. Як не крутіть, але порятунок потопельника залежить від самого потопельника.
З повагою,
Гриць Якович Вареник, літературознавець