Чого від авантюри з банком «Михайлівський», що провернули президент Порошенко та парламент, чекати простим людям.
Вітаю вас, пані та панове. Нас в черговий раз у добровільно-примусовому порядку примусили оплачувати з власної кишені чужі прорахунки. І якби ж нам знову довелося розплачуватися за помилки маленьких героїв великої політики. Але ж ні – мова про звичайних люмпенів та представників біологічного виду soveticus vulgaris, які до останнього часу примудрялися приховувати свою сутність під дорогим одягом та не менш дорогими машинами, придбаними, звісно ж, у кредит. Цинічність ситуації просто перевершує усі можливі межі, знаєте. І вже не вперше, до речі.
Тридцять років тому, коли Радянський Союз вже цілком очевидно дихав на ладан, чимало громадян СРСР все ще вірило у надійність радянського Ощадбанку. Гроші стікалися на ощадні книжки навіть не мільйонами, а мільярдами, і ніхто навіть подумати не міг, що найбільш надійна фінансова система, за версією Кремля, одного чудового дня дасть смертельний та невиправний збій. Знаходилися навіть персонажі, що ризикували класти по кілька тисяч на місяць наприкінці 1990 року, коли апокаліпсис вже підкрадався з хижою усмішкою на обличчі майбутнього голови уряду Валентина Павлова. 99.9 відсотків довірливих вкладників в підсумку попрощалися зі своїми грошиками назавжди, не зробивши з цього прорахунку жодних висновків.
Були, втім, і виключення з сумного правила – без них якось зовсім нецікаво усе б вийшло. Дід Гриця Яковича, один з сотень тисяч радянських зоотехніків та колишній політв’язень з освітою "три класи з коридором", з роками чудово засвоїв просту істину: не можна грати з державою у будь-які ігри, навіть у ті, що здаються безпрограшними. Зберігання зароблених потом та кров’ю грошей в ощадкасах теж входило до переліку небезпечних ігор - з точки зору діда. Він вважав за потрібне інвестувати усе зароблене у власних дітей, навіть не знаючи до пуття значення терміну "інвестиція". Донька разом із зятем одразу після весілля на батькові гроші придбала старенький, але ще потужний Москвич-412 та новенький меблевий гарнітур виробництва Східної Німеччини. Син завдяки двом тисячам батькових рублів на початку вісімдесятих зумів уникнути дуже серйозних проблем із законом, хоча повністю їх вирішити не вдалося навіть за допомогою половини кабана (це, однак, привід для зовсім іншої розмови).
По закону Порошенко псевдовкладчикам банка Михайловский вернут 1,2 млрд
Коли у розпал 1991 року сталося те, що зараз прийнято називати фінансовою кризою, почуття односельців (особливо партійних та колишніх партійних) до колишнього в’язня та мовчазного борця з системою були неоднозначними. З одного боку, нібито і хотілося порадіти за людину, що не втратила жодної копійки. Але як тут порадієш, коли у самого на книжці згоріли сорок тисяч, у сусідки тітки Марфи – сорок п’ять, а колишнього голову колгоспу улюблена ним держава взагалі нагріла на шестизначну суму? Нашій людині, як відомо, добре зазвичай тоді, коли сусід почуває себе кепсько. А дідо почував себе чудово, вітався з односельцями з виразом обличчя, на якому читалося щось на зразок "А я ж вас попереджав", і готувався стати вже не радянським, а українським пенсіонером.
Дід помер на четвертий рік президентства Віктора Ющенка і вже не застав вакханалії, влаштованої тоді головою українського уряду. Операція під кодовою назвою "Юльчина тисяча" яскраво продемонструвала головну ваду українського суспільства, більшість представників якого заради ста двадцяти п’яти доларів готові були бігати туди-сюди немов цапи за морквинами. Такого ажіотажу самому Грицю Яковичу не доводилося бачити навіть в останні роки існування СРСР, коли за талонами продавалося майже усе – від мила до гречки та макаронних виробів. І майже ніхто не розумів, що став жертвою добре продуманої афери.
Справа в тому, що майже всі обмануті колись радянським Ощадбанком вкладники змушені були тихенько приплачувати працівникам українського вже Ощадбанку за те, щоб їх хоча б трошки просунули вперед в черзі. Зазвичай сума ця коливалася в межах 300-400 гривень. Декому доводилося жертвувати ще сотню для сусіда, який за необхідності міг зайняти місце в черзі біля найближчого відділення навіть вночі. Але найцікавіше тут те, що гроші на розрахунок за старими боргами фактично виділялися з резервів, що мали піти на пенсії та інші соціальні виплати. А абсолютна більшість тих, хто претендував на тисячу гривень, наприкінці минулого десятиліття були саме пенсіонерами. Підступно? Підступніше просто нікуди. І зараз дехто бажає провернути з нами аналогічний трюк.
Дехто працює
Розумієте, любі мої, Гриць Якович в жодному разі не проти простягнути комусь руку допомоги – недарма бабуся, дружина того самого зоотехніка та політв’язня, змалечку привчала онука ділитися усім з ближнім. Якщо треба заплатити у магазині за харчі бабці, яка набрала краму на сотню, але має в кишені лише четвертак – нема проблем. Якщо треба чимось допомогти героям війни – аналогічно. Але платити зі свого гаманця сволоті, яка з об’єктивних причин не награлася свого часу у МММ, Хопер-інвест та Чара-банк (або награлася і схотіла повторити екстремальний досвід)… Вибачте, але ви звернулися не за адресою. Чого-чого, а наступати на чужі граблі дуже не хочеться.
Прикро і те, що за цей суїцидальний з точки зору прецедентного права (яке у нас, на щастя, не в ходу) закон голосували представники УСІХ політичних партій. І це дійсно лякає.
З повагою,
Гриць Якович Вареник, літературознавець