Для тих, хто думає, що все зовсім погано - трохи про перемоги 2016-го від автора Без Табу.
Зазвичай наприкінці року люди люблять підводити підсумки та багато говорити про якісь речі та події глобального значення. От і цього разу увагу плебсу головним чином привернули відставка Яценюка, весела історія Савченко та перемога Трампа. Але усе – із доброго чи злого – починається з малого. От і країна починається з маленької хатки, а не з адміністративної будівлі на Банковій. Тож настав час подивитися на останні дванадцять місяців очима пересічного гречкосія.
Для багатьох міст, селищ і сіл це дійсно був перший рік нового життя. Після місцевих виборів, що пройшли минулої осені, усі сподівалися на краще. Хтось обрав міським головою нащадка династії підприємців та меценатів. Хтось зробив ставку на мандрівника і мрійника, який не звик добирати слова у критичних ситуаціях, має диплом юриста і досі мріє полетіти у космос. Дехто, навпаки, не схотів нічого міняти, і місцева еліта обирала собі керовану маріонетку (привіт, Запоріжжя).
Але сподівання в цілому були ледве не захмарними, оскільки представники нової формації мали хоч якось підштовхнути свої краї поближче навіть не до західного, а просто до пристойного рівня життя.
І знаєте, висновок поки що напрошується швидше позитивний, ніж негативний. Так, нові політики не дуже відрізняються від старих з точки зору бажання щось поцупити чи сховати під скатертину. Але тепер їм доводиться тримати зворотній зв'язок з виборцями незалежно від того, хочуть вони цього чи ні. Тому довелося працювати в поті чола. Більше того, наступні вибори заплановані вже на осінь 2017 року, тож засидітися у м’яких кріслах надовго без конкретних справ не вдасться – це розуміють майже всі.
Наявність зворотного зв’язку дійсно принесла певні результати. На прикладі рідного міста літературознавця Вареника в цьому можна чудово переконатися. По-перше, комунальні служби узялися ремонтувати об’єкти та комунікації, до яких руки востаннє доходили ще за живого Щербицького – особливо це стосується внутрішньоквартальних доріг.
По-друге, почалося повільне, але впевнене оновлення парку міського електротранспорту – кілька новеньких тролейбусів білоруського виробництва вже курсують вулицями, наступного року теж варто чекати на поповнення.
По-третє, міська влада почала звертати увагу на нематеріальні, так би мовити, інтереси певних категорій суспільства – недарма ж міський голова пообіцяв місцевим мусульманам відновити мечеть, і не лише тому, що голоси азербайджанської діаспори в тому числі допомогли йому виграти минулорічні вибори.
Але не можна не звернути увагу і на те, що почалися ті зміни з низів, про які раніше довго та нудно говорили деякі політики та експерти. Люди дозріли до розуміння того, що не варто покладатися в усьому на державу – треба робити щось і власними зусиллями. Особливо яскраво підкреслив цей факт масовий перехід від житлово-експлуатаційних контор до об’єднань співвласників багатоквартирних будинків. Ключовим поняттям тут була власність – річ, розуміння якої з радянських громадян вибивали усіма можливими засобами.
І справді, пересічний дід Панько, власник селянського подвір’я, ніколи б не зміг спокійно дивитися на дірявий паркан та облуплені стіни хати. Чому? Та тому, що подорожні судили б про нього як про господаря саме за цими дрібницями. От і у новоспечених членів новоутворених ОСББ всередині прокинулася власницька сутність.
Люди самотужки узялися вирішувати питання, пов’язані з економією енергоресурсів, між іншим наводячи лад на прибудинкових територіях, які деінде перетворилися на авгієві стайні.
Хоча лишилися, звичайно, і ті, чия хата буде скраю.
Заворушилися і різноманітні працівники комунальних служб, які раніше "сиділи на ставці" і не мали бажання якісно та вчасно виконувати свою роботу. Зараз же їм доводиться викладатися на повну, оскільки наповнення кишень та гаманців тепер залежить від реальних справ, а не підписів у табельних журналах. Знову ж таки, не всі зуміли підлаштуватися під нові тенденції, проте основна маса все ж "перебудувалася". Водночас дехто отримав зайвий доказ того, що розруха селиться не у клозетах, а в головах.
Як це не дивно, але почала оживати і промисловість. Мало хто помітив, наприклад, угоду між Крюківським вагонобудівним заводом та туркменськими клієнтами, за умовами якої до степів Середньої Азії вже відправили певну кількість товарних вагонів. Проте цей момент є дуже симптоматичним. Якщо представники попередньої влади старанно нищили державні підприємства задля власної наживи, то зараз починається реанімація. Щоправда, на фоні Південмаша, який повільно помирає протягом останньої чверті століття, подібний оптимізм може здатися комусь зайвим.
Так чи інакше, але 2016 рік змінив чимало принципів життя пересічного українця. Треба просто уважніше придивитися – і вони стануть помітними.
З повагою,
Гриць Якович Вареник, літературознавець