Про що змушують задуматися результати останніх соціологічних опитувань, що нині віщують реванш антиукраїнських сил у парламенті й Юлію Тимошенко у якості майбутнього президента.
Весняний зріз електоральний симпатій в Україні – річ зазвичай дуже цікава і показова. Люди, що з муками пережили черговий опалювальний сезон, формують свою думку відповідно до того, хто і як доклав руку до їхнього негаразду чи добробуту. Іноді усі цифри чудово вкладаються в певний логічний ряд, іноді трапляються аномалії. Цього разу див комусь може видатися і забагато, але починати треба з очевидних речей.
Задайтесь питанням - скільки з цих кандидатів мають реальну політичну програму?
По-перше, рівень довіри Петра Порошенка у 12% голосів на ймовірних дострокових президентських виборах для діючого голови держави – це не зрада і не перемога. Прихильники та підлабузники команди, що засідає зараз на Банковій, може скільки завгодно говорити про те, що соціологи неправильні, як і проведені ними опитування.
Практика показує, що рейтинг будь-якого президента наприкінці третього року першої каденції відчутно падав приблизно до цієї межі. Просто комусь вистачало сміливості визнавати це, а хтось вимагав домалювати собі зайвих відсотків 50 або взагалі намагався заборонити подібні речі (так-так, пане Януковичу, ми все пам’ятаємо). Петро Порошенко, як бачимо, нічого не домальовує і не забороняє, а це вже плюс, нехай і невеличкий.
По-друге, в лідери рейтингів вже традиційно вивели Юлію Тимошенко. Ця історія за кілька років розміняє третій десяток, але значна частка електорату так нічому і не вчиться. 15% з тих, хто визначився з вподобанням та готовий в разі необхідності прийти на виборчу дільницю хоч завтра, не розуміють очевидного: під час перебування на владних посадах ЮВТ не зробила нічого, що принципово покращило б життя середньостатистичного українця. Але наш народ вперто клює виключно на слова, а не на справи, нажаль.
Радіти залишається лише з одного приводу – на найближчих президентських виборах Юлія Тимошенко точно пролетить повз верхню сходинку удаваного п’єдесталу, не маючи в рукаві козиря під назвою «адмінресурс». Втім, і з адмінресурсом «вона працює» не дуже впевнено.
По-третє, простий люд дивним чином досі довіряє персонажам, що давно перетворилися на політичних трупів. От скажіть, як можна пояснити появу у рейтингах довіри таких персонажів, як Микола Катеринчук чи Олег Тягнибок? І вірить в щирість намірів хоча б одного з них приблизно кожен сьомий опитаний, якщо вірити результатам весняного зрізу. Тут, може, і варто було б висловитися з приводу чергової теорії змови та проплачених рейтингів, але цим двом і платити-то особливо нема чим. Та й навіщо? Все одно жодних шансів зачепити якийсь ласий шматок в разі проведення дострокових виборів вони не матимуть.
А от далі починаються справжні аномалії (попередній абзац спишемо на виключення, що підтверджує правило). Скажіть, наприклад, де соціологи з групи «Рейтинг» надибали таку шалену кількість людей, що готові підтримати кандидатуру Анатолія Гриценка або ж просто довіряють йому? Варіант проведення опитування за адресою Московська 19/1 в Києві, де розташовується редакція «Дзеркала тижня», можна не пропонувати, хоча років зо двадцять тому деякі «професіонали» могли додуматися навіть до такого банального ходу. Використання ж вічної політтехнології «вранці гроші, ввечері стільці» видається ближчим до реальності.
Дивують навіть не величезний рейтинг довіри. Дивує інше: на чому базується ця довіра до колишнього міністра-невдахи, якщо припустити, що 600 опитаних висловилися цілком щиро і не були підставними особами (або взагалі «мертвими душами»)? Сам Гриценко нещодавно заявляв, що «злочинна влада»™ не дає йому можливості транслювати свої думки через ЗМІ – настільки не дає, що довелося виходити в ефір DJ FM у Херсоні. В соціальних мережах він не те щоб не є лідером думок, але про силу-силенну читачів в порівнянні з деякими блогерами говорити теж не варто. От і виникає питання – чи можна довіряти людині, якщо її політичну програму треба вгадувати наосліп?
Проте найбільш заінтригувало навіть не лідерство Гриценка, а відсутність у списках Святослава Вакарчука. Справа в тому, що деякі інші контори не просто включили лідера ОЕ до числа ймовірних вподобань електорату, а намалювали йому ледве не 15% рейтингу – на рівні з Порошенком та Тимошенко, до речі. Цікаво, з чим може бути пов’язане показове ігнорування Славка з боку групи «Рейтинг» та не менш показова концентрація уваги на ньому з боку конкурентів? Між кількома очевидними відповідями навіть обрати якусь одну важкувато.
При цьому немає жодної гарантії, що сам Святослав Вакарчук схоче повернутися до великої політики. Так, він час від часу відзначається пафосними промовами на тему «як нам облаштувати Україну», але згадайте, з яким розчаруванням він залишав свого часу Верховну Раду, куди обрався в одному з попередніх скликань. Тоді Святослав зазначив, що чекав від політичної діяльності чогось надзвичайного, а насправді тут виявилося забагато непотрібної особисто йому рутини. Так що в даному випадку треба відміряти не сім, а сімдесят разів, перш ніж відрізати.
В будь-якому випадку, весняне соцопитування надало чимало приводів для роздумів. Відповідати треба не лише на питання «кому вигідно» – як виявилося, досить актуальними також є «що де валяється» і «коли це скінчиться». Тож давайте шукати відповіді.
З повагою,
Гриць Якович Вареник, літературознавець