Спецпроект Про війну. Без Табу присвячений тим, хто з початком російської агресії, не вагаючись, пішли на фронт добровольцями. Без спорядження, їжі, у холоді. Іноді – без боєкомплекту та шансів вижити. Вони билися з ворогом та стали легендами. Нині вони розповідають свою історію в ефірі 24 каналу.
При буденному спілкуванні із Павлом Чайкою, якщо не знати про його подвиги, ніколи не повіриш, що перед тобою знаходиться людина, яка пройшла найзапекліші бої на Донбасі. Щирий, відвертий, із посмішкою розповідає про важкі місяці на війні. Павло не всміхається лише, коли говорить про загиблих.
Розповідь про війну сміливого чоловіка, який у 26 років став повним кавалером ордену «За мужність», виглядає, як сценарій до американського фільму. Невеличкий на зріст, худий та дуже жвавий Павло фактично був українським «Рембо» на фронті, стикався із найскладнішими завданнями, але виходив із будь-яких ситуацій достойно.
- Як саме для Вас почалася війна?
- Можна сказати, що з того моменту, коли я пішов з «Беркуту». Це було влітку 2013-го. Потім почався Майдан. Ми, у 79-й бригаді, за Революцією щільно слідкували, але на самому початку ніхто не придавав протестам великого значення. Вперше по тривозі нас підняли зимою, коли активісти Майдану почали захоплювати адміністративні будівлі зі зброєю. Ми виїхали до складів із боєприпасами, які знаходились у Миколаївської області. Тоді для нас, ніщо не передвіщало біди, однак якесь хвилювання вже було.
27 чи 28 лютого нас підняли по тривозі, оскільки РФ планувала провести якісь незвичайні навчання в автономній Республіці Крим. Нас обіцяли загрузити в ІЛ-76 та відправити на півострів. Всі були десантниками. На той час, зібрали, мабуть, всіх – по батальйону з 200 людей максимум із кожної бригади.
Але тоді Янукович вже втік, а як такої влади ще не було. Поки політики розбиралися, приймали якісь рішення, "зелені чоловічки" захопили Крим.
Нас перекинули до АРК на десятьох БТРах. Третього березня 2014-го, о четвертій годині ранку, ми стояли біля Чаплинки. Зупинилися на дозаправку, коли з розвідки приїхав Сергій Марченко, який зараз є моїм начальником. Каже, що далі Армянська ми зайти не зможемо, а там всі й поляжемо, оскільки окупантів дуже багато. Нашою задачею тоді було йти у сторону Джанкою, Красного перекопу, туди. Тоді полковник Валерій Курча сказав, що, можливо, ми розмовляємо останній раз, але поїдемо.
Повинні були не штурмувати місто, а просто стати та робити там опорні пункти. Це був перший день, коли, як я вважаю, для мене почалася війна.
- У першому ж бою Ви отримали поранення. Маршрут вашої колони "злили" ворогу?
- Перший бій був 3 червня під Красним Лиманом. Ми йшли зачищати місто. Там є дитячий табір «Берізка». Заїхали за нього десь на кілометр-півтора та потрапили у халепу. Там є така станція залізниці, за якою одразу нас обстріляли.
Починалося все ще другого числа. Нас зібрали, розповіли, що їхати будемо у три колони. Я, як заступник командира взводу розвідників їхав першим. Розвідвзвод було поділено – по одній машині на кожну колону. Звичайно, був простий УАЗік. Мені казали, що це просто суперське авто, але після першого ж бою я зрозумів, що на УАЗіку краще не їздити.
Отже, їдемо ми – усі на БТРах, а я попереду на легковику. Хлопці з Нацгвардії перед цим казали, що знають дорогу. Старший колони, Майк, вирішив, що БТР-4 НГУ поїде зі мною. Із ними взялася ще «вісімдесятка» (модель БТРу, - авт.) із "Ягуаром".
Наш розвідувальний дозор був за кілометр від колони. Все повинно було проходити за часом. Тобто, там були блокпості на трасі Ізюм-Слов’янськ. І, не пам’ятаю точно, але третій пост повинні були проїхати у 3:30 ночі. Раніше приїхати не могли, аби хлопці на блокпості не хвилювалися. Тоді по дорозі у такий час ніхто не їхав – могли прийняти нас за ворога.
То ж ми почекали трохи, щоб прибути вчасно. Сіли поїсти. Мені навіть кусок у горло не ліз. Водій сміється, каже, все правильно, коли куля в шлунок попаде, менше проблем буде. Ну, так посміялися, пожартували і поїхали.
Доїхати до пункту не вдалося кілометра два. Проїжджаємо перехрестя доріг, «четвірка» та «вісімдесятка» дають по газах, а в мене УАЗік поганий був, що тут скривати. То ж, відірвалися вони швидко, а ми просто залишилися самі. До наших, ззаду, кілометр. Нацгвардії ніде не видно. Сказав водієві, щоб він помаленьку по середині дороги їхав. Як не дивно, сама траса була дуже хороша. Ми поїхали по ній без світла фар.
Дивимося, зі стороні Слов’янська світиться колона. А хто там тільки із нами на зачистку не мав їхати: и поліція, і внутрішній війська, і ЗСУ із танками. Думав, може, то свої. Потім розмірковую: зі сторони Слов'янська… щось мене як дьорнуло з середини. Приказав зупинитися. Тільки переїхали через перехреста. Стоїм. І тут загорається «луна» - третя фара на башні БТРу. Розумію, що колона може бути військовою. Але на дорозі завал зроблено. Лежить дерево. І колона за ним. Чуємо голоси, вони щось говорять мені, а я питаюся вийти на зв'язок із нашими, але сигналу взагалі нема – там великі перепади місцевості, радіостанція не тягне. Кажу здавати назад. Ми дуже повільно їдемо назад, а просто на нас б’є світло прожектору. Нас в УАЗіку п’ять чоловік. Всі готові до бою. Кажу, може жахнути з «мухи»? Відговорили. Можливо, ж свої.
І ми так, вагаючись, їхали по перехрестю, напевно, хвилин вісім під цими фарами. Ніхто не стріляв, просто якийсь кіпіш на тій стороні. Тут вже наші почали підійматися наверх із низини. Залишилося нам до них метрів 600. Перша машина виходить із нами на зв'язок, доповідаю про колону. Вони просять їхати далі, впевнені, що то свої. Ми знову дуже повільно проїжджаємо перехрестя. І тільки наша колона із ним порівнялась, з усіх сторін починається обстріл. Виявилося, що то було двостороння засідка, а нас не чіпали, щоб не злякати інших.
Кажу водієві, щоб давив на газ, бо від нашего УАЗіка нічого не залишиться після роботи БТРа. Позаду – суцільне зарево. Так ми доїхали до блокпосту, де тоді чекав на нас київський «Беркут». Приближаємось, мігаємо фарами, щоб нас не розстріляли. Я намагаюсь війти на зв'язок із нацгвардійцями, що нас кинула, а вони стоять палять на тому блокпості. Кажу: «Ви нормальні там? Нашу колону розстрілюють. Вже є шість трьохсотих, ви що, хлопці?».
Після цього вони швидко викликають БТР-4 медичний. Під’їхали до наших, загрузили поранених. Тут підтягується «Альфа». Вони за день до цього проводили нам заняття по зачистці приміщень, зданій. Кажу їм, що все, наче б то, добре.
Так опинилися на третьому блокпості десь о четвертій ночі. Ліс, заправки якісь. А на них торгують фігурками слов’янської кераміки. За кілометр війна йде, а тут мирне життя. Сюрреалізм.
- Що було далі?
- Ми поїхали далі. Договорилися із Нацгвардією, щоб на це раз вони нікуди не тікали. Кажуть, що нікуди не поїдуть, але зупинки будуть. Там є міст по дорозі на Слов’янськ. Потрібно буде біля нього стати, щоб дочекатися саперів, оскільки він, швидше за все, замінований.
Все, начебто шикарно. Приїжджаєм. Спочатку БТР «четвірка», «вісімдесятка» і потім ми на УАЗику. Зупинилися. Секунд 20 і «четвірка» поїхала! За нею – «80-ка». Я що ж ми стояти будемо? Поїхали собі. Тільки перетнули основний міст, за ним йде дамба. Спрацьовує перший фугас - ми їдемо тільки по середині дороги. Але вибухає не увесь и прямо нам під колеса вилітає 152мм снаряд. Проїжджаємо його, пропускаючи між колесами. І тут ще один вибух. Відбійник розірвало, на дорозі яма. Ми від цього міста проїхали метрів 800. І тут знову фугас. Думаю, походу фарт. Їдемо через ту «Берізку». І тут на зустріч нам дві автівки, в яких зазвичай хліб возять. Здається, що в них й були сєпари. Йшли дуже плотно. Один за іншим. В мене кулеметник був, кажу йому розстрілювати по команді, якщо щось.
Через ще 200 метрів вибух. БТРи зупиняються і починається бій.
Висадилися з машини, відстрілюємось. Мій товариш, старший розвідник одразу отримав кулю в плече, уходить до «80-ки». А «Ягуар» так закрив усі люки, що зайти можна було. Якось він туди достукався та його забрали.
Йде запеклий бій. Всі гатять з чого можуть. Колона зупинился далеко, біля «Берізки». На місці – «четвірка», «вісімдесятка», мій УАЗік та БТР, на якому їхали Майк та командир першої роти.
А я просто так йду собі. Дивлюся, магазин валяється. Забрав його. Навіть особливо не пригинався. Пішов до УАЗіка. У мене там рюкзак був із всім БК. Поскладував, що мені треба було. Обстріл іде, а я веду себе, начебто все безпечно. Зараз, чесно кажучи, так би не робив. І так дивюся, чому стріляли по «четвірці», а по моєму легковику ніхто з РПГ не бахнув.
Мабуть, на той час не судьба мені помирати. Почали відходити з бою. Думаю, що в УАЗіку лежать резинові чоботи Майка, купа боєкпомплекту. Тут в мене скінчилися набої та я поклав автомат на БТР, відійшов від нього метрів на 50. Кажу водієві, що треба піти та вивезти УАЗік. Він відповідає моїми ж словами, що за орденами лізти не треба.
Я із пістолетом йду до «четвірки». Якщо наші бояться, можливо, вони зголосяться. А у них прямо на моїх очах три-чотири прямих влучань із РПГ було. Оці кумулятивні екрани, так звані решітки, відпрацювали просто на 150 відсотків.
Обходжу «бетер», стукаю пістолетом у вікна – вони трикутні такі. Водій дивиться на мене, відкриває люк і у цей момент попадає РПГ. Люк відриває. Водій контужений падає, а мене з БТРа просто зкинуло. І тут я зрозумів, що пістолет – не фонтан, а ніякий УАЗік забирати не будемо. На цей раз рішення я прийняв швидко. Сідаю за БТРом та починаю магазини споряджувати. Тут прибігає Майк, який просить автомат – стріляти із підствольного гранатомету.
УАЗік вирішили жахнути з «мухи». Потім почали помаленьку відходити. Дивлюсь, стоїть «ГАЗ-66», а у ньому в кузові сидять ВВшники. Позривали дорожні знаки та закрилися ними, немов куленепробивними. Хоч би хто вілиз. Я проходжу, і думаю, чи дурні, чи що з ними трапилося. Все стріляють, ми відходити намагаємося, а вони просто сидять. Доки йшов, дивлюсь, лежить РПГ-26. Нам таких не видавали. Закидую їм до кузова. Тут вибігає Паша Чорік, який їхав зі мною на УАЗі. Був снайпером. Кричить: «Паша, воділу зажало». Не знаю, що там трапилося, чи то БТР вдарив, чи ще щось. Водій з кабіни вийти не міг. Кажу побратиму, щоб зачепив кабіну тросом та потягнув «шешарік» БТРом. Чи він мене не зрозумів, чи ще щось. Паша почав бігти на ту сторону, де на висоті була залізна дорога. Звідти по нас стріляли. І в цей момент йому одним з осколків пробило око. Його він втратив, однак зараз і далі служить.
Тут до нас підтягнули зенітну установку, яка почала прикривати. Під’їхали інші БТРи наші – ще були без решіток, просто із мішками з піском. І один із снарядів РПГ одбивається від транспортеру рикошетом та вибухає просто переді мною. Я впав. Навіть півсекунди не пройшло – дивлюся, кров капає. В мене була «горка». Бачу, що на одній нозі кров’ю все налилося, коліно поранене. Йти можу. На мене всі дивляться – в обличчя також осколок потрапив. Йду, кажу, все нормально. Виходили до «Берізки» хвилин 30.
У таборі дізналися, що під час цієї засідки було 10 поранених та одного хлопця не довезли. До цього було ще шість «трьохсотих». Така перша трата підрозділу.
- І Вас одразу ж направили до шпиталю?
- Так. На лікування. Однак довго я там не пробув. Розумів, що там залишився мій взвод. Оскільки командира не було, можна сказати, що я за папку залишався, за старшого. З мене подіставали осколки – нічого серйозного не було, більше порізали.
Дзвонили хлопці кожного дня. Питав у них, що там та як. Вони зачистили Красний Лиман. Все шикарно було, не такі бої, як ми розраховували, простіші.
Кажуть, там воюєм, тут воюєм. Все було несерйозно, доки хлопці не поїхали до кордону. Потім же був ІЛ-76 ще, коли загинули наші хлопці. А після ямпольского блокпосту, де 25 бригада втратила дуже багато бійців, мої побратими розповідали, що бачили цілі машини «двохсотих».
Наші пішли на тий пост, а сєпари закрили бетонними блоками в’їзд на нього та БТРи не могли крізь них проїхати. То ж, поставили техніку кругом, а люди сховалися всередину те вели бій. Блокпост було відбито. У битві поранення отримав старший розвідник Руслан Ярош. Це було 19 червня 2014-го. Він досі не ходить…
Мені зателефонували, розповіли, як він став «300-м». Куля зійшла зі спини та зачепила легені.
Це лише більше підлило масла у вогонь і я одразу сказав, що приїжджаю одразу ж, як тільки зможу.
Тільки відсвяткував у шпиталі свій день народження и подзвонив комбату, але він наказав заспокоїтися та відпочивати ще два тижні. Не хотіли мене відпускати ще й через те, що у мене на правому бедрі розходилися шви. Пішов у спортивний магазин, купив еластичні пов’язки. Такі, що натягуються, взяв собі одну на коліно та одну на бедро. Намазав зеленкою, стягнув рану та надів пов’язку так, що її не було видно.
Я чекав із нетерпінням, коли поїду на фронт. Першого липня хлопці потрапили у засідку. Один з моїх сержантів, Олександр Понамарьов, отримав поранення. Зараз він не ходить.
Тільки наступного дня я зміг поїхати із волонтером у зону АТО. Не встиг до того бою кілька днів. Можливо, якось сталося б по-іншому. Майже добу перед цим зовсім не спав – був на взводі. Дзвонив усім, кому тільки можна.
До лінії фронту дістався третього липня. Знову зустрівся із Бірюковим – до цього ми познайомилися у шпиталі у Києві. І тут, менш ніж через два тижні, він бачить мене у штабі, нічого не розуміє, як так сталося. Але пояснюю, що із періодом лікарняного покінчено. І він мене підкинув до моїх пацанів.
Знову проїжджали той блокпост, де я отримав поранення, Красний Лиман…наші стояли під Закотним Луганської області. За день до цього був серйозний бій. Терористи хотіли колоною зайти у село. У ній був КамАЗ, на якому були броньовані борти та 120мм міномет із боєприпасами. У нас були тільки 82мм.
Чесно кажучи, наші очікували, що бойовики підуть на такий хід та поставили засідку. Колону розбили за лічені хвилини, а при спробі мінометного розрахунку вести бій, артилеристи з першого пострілу попали міною самісінько у них.
Знищили «Газель», осколками пробили колеса та перебили систему подачі повітря у цьому КамАЗі. Він просто став посеред дороги та його кинули.
Якщо не помиляюсь, одну БМП ворога підбили. Ще одна втекла у село. По селу, що б там не казали російські ЗМІ, ніхто не стріляв. Просто дали цій машині проїхати. Спочатку хотіли запалити, але залишили, щоб затягнути та відновити. Я приїхав та витяг його.
Командир батальйону, коли почув про цю історію, сказав, що КамАЗ добрий. Договорились із ним, що мої хлопці його відремонтують, а автівку забираємо заміть УАЗіка, який самі ж мінусанули.
Під Закотним пробули три дні. Після цього поставили задачу їхати до табору. Переночували – приказ на вихід. Ніхто не знав, що їдемо на Зеленопілля. Приїхали до селища Сонячне. Звісно, уся техніка була помічена «свій-чужий», рисочки там, як треба. А нам кажуть, замальовуйте багнюкою із мазутом. Знімаємо прапори, замазуємо номери. Треба було, щоб нас сєпари приймали за своїх. Замалювали на нашому КамАЗі все, що було понаписано та в путь. Але перед цим командир батальйону сказав, що нікого не заставляє їхати, бо білет в один кінець. Однак, раз комбат їде, то як же ми можемо… всі їдемо.
- Тобто ви їхали на допомогу десантникам по тилу ворога?
- Три доби їхали! В принципі, здалеку, можливо, було важко відрізнити, чия це колона, наша, або російська. Задача стояла дійти до прикордонного пункту «Довжанський» та встановити блокпости на трасі Харків-Ростов.
На четверту добу, без відпочинку, ми приїхали на якусь висоту. Я не знаю, як витримували наші водії. Колона величезна, кілька кілометрів тягнеться. Думав, що нас артилерія там і накриє, оскільки кордон за кілька кілометрів. А не стріляти по нас було, як то кажуть, гріх. Але вони знали, що нас треба не злякати, а запустити. Після цілого дня якогось очікування ми стустилися. Через річку був розгорнутий понтон. Переїхали туди, де стояв штаб нашої бригади. Дозаправились. Попитали у хлопців, як тут що. Відповіли, що тут вже місяць. Небагато пострілювали. Подивився на годинник – четверта ранку. Вирішив трохи поспати. Тільки задрімав, як почув залп. Наступне, що побачив – куча диму та пилу. У мене стояв рюкзак із БК. Інстинктивно їм закрився. Залп був недовгим – 20-30 секунд, однак коли піднявся, горіло все. Техніка була виставлена так, що між нею можна було пройти лише людині, а проїхати ніяк. Таким квадратом вистроїли, як ціль. Один БТР з однієї сторони горить, другий – з іншої. Прокричав, що усі стрибали з машини. І у момент стрибка в мене розійшлися шви. Після шпиталю пройшло днів 10. Я не давав нозі нормально віддихати. А тут пригнув з борта КамАЗу у бронежилеті, з магазинами, от і розійшлися. Але на той момент мене це не цікавило. Після обстрілу почали працювати міномети, але це не так страшно, як було при залпах «Граду». Я одразу зрозумів, що у БТРах зараз буде вибухати БК, тому треба звідси петляти.
Началося. Всі кинулися до машин. Роз'їжджалися від тих, що горіли. Автівки теж були із БК, у БТРах – по два боєкпомплекту. Детонувало все.
Коли ми відбігли, стало зрозуміло, які були жалюгідні позиції. Якщо не помиляюсь, там стояла чи то 24, чи 72 бригада. Напевно, 24-та. Прибігли до них, а там БМП стоїть. Вони викопали собі бліндажик по коліно. Підбігаємо до нього – вибухає бруствер. Я плюхнувся туди, а там хлопців, як мурах, багато. Забилися і всі такі злякані. Я розумів все та за брустверами просто ліг. Хоч ледве прикритий.
Дивився, як від’їжджає мій КамАЗ, а в ньому другий раз бак пробило осколком. Так ми паличку дерев’яну вставляли туди. Казали, що більше півбака не заправляємо, оскільки у нас дирка, а зараз ще нижче потрапило. Кількість літрів пального зменшувалася.
Після цього почали рахувати втрати. Реально було дуже страшно. Перед тим, як приїхати я розбив свій телефон. Був би він у мене, то там можна було б такі кадри зняти, що я просто не знаю.
- Що робили із пораненими в оточенні?
- Там була якась ферма. Зробили шпиталь. Зносили туди. Ті цифри, що казали по телевізору… вони у два чи три рази меньші. Прилітав гелікоптер. Самих тяжких грузили до нього – 21 або 23 чоловік. Чекали, що прилетить ще раз, але цього не сталося. Мене дуже здивувало, що приїхала «швидка» із окупованих Ровеньків.
Оці медики розповіли нам, де стоять блокпости сєпарів. Загрузили десь 130 «300-х» у карету та відвезли до Ровеньків. А це, ну я ж говорю, десь п’ята чи шоста вже година ранку була.
Вистроїлася ціла колона для евакуації. Я із собою чоловік 10 привіз на КамАЗі у табір бригади. Стояли довго, доки керівництво вирішувало, чи потрібно від'їжджати.
- Позиції не змінили?
- Я був готовий і шукав людей, із якими можна було б поїхати назад. Через те, що їхав у колоні, не бачив дорогу. Я знав, що вночі знову накриють «Градами» ту ферму. Ховатися там нема де. Логічно добити те, що не добили. Єдина будівля, яка там була – ця ферма. Тому я знав, що туди стовідсотково буде прильот. Ми казали тим, хто залишався, що треба передислокуватися, але вони це не зробили. Якщо не помиляюся, знову було 20 загиблих. Просто бездумно отак. Вони жили у наметі, місяць стояли і нічого не було. А тільки ми приїхали, одразу почалося.
Ми повернулися до базового табору. Нам виділили посадку. Стояли на отшибі від інших. Можливо це нас і рятувало, оскільки били по штабу та тим, хто поруч.
Через трагедію у Зеленопіллі зняли командира бригади та відсторонили від посади. Тільки вони виїхали до прокуратури и тут лавочка закрилася. Зранку ще прилетів вертольот, забрав тих поранених, що я привіз. Потім був ще один обстріл по штабу. Багато хто загинув та отримав поранення.
Після цього ми 23 дні були в оточенні тиші. Один чи два рази нам намагалися зкинути боєприпаси та продукти, а потім росіяни збили один АН-26. Хлопці, які стояли на висоті, бачили, як збили Боїнг 777 Малайзійських авіаліній. Спостерігали, як падав. Ми думали, що це наш, військовій, але виявилося, що МН17.
Потім наші Сушки збивали. І ми отак просто 23 дні очікували. Без їжі, води та БК.
- Який настрій був, коли сиділи в оточенні?
- Були пропозиції здатися та скласти зброю. Із нами були прикордонники. Їх загін, десь чоловік 10, перейшли на територію РФ. Телефонують: хлопці, тут все прекрасно. Складайте зброю – накормлять, нададуть медичну допомогу.
Дивлюся, що у ДПСУшників двоякі почуття. Кажу, вас, хлопці, може випустять, але нас, десантників, просто розстріляють. І складати зброю ніхто, принаймні я зі своїм взводом, не збиралися. Домовились лише із прикордонниками, що якщо ми будемо виходити, заберемо їх із собою на броні.
- Як виходили?
- Йшов банальний відлік часу. Спочатку до нас намагалися пробитися 25-та та 95-та бригади. Нам казали, що хлопці ведуть бої, однак до нас прийти не можуть. Пропонував, щоб ми зі своєї сторони до них пробивалися. Ми, як то кажуть, люди підневільні, чекаємо на команду. 23 доби... Коли ж сказали, що вже можна, все було організовано. Втрат не було, оскільки не піддалися паніці. Як ми стояли біля кордону із розвідвзводом, так і виходили крайніми.
Колони були величезними. Увесь час за нами слідкував безпілотник. Під’їхали до дамби. Перша колона пройшла. Ми ж стоїмо. Час, два, три, нічого не зрозуміло.
Я вийшов подивитися. Виявилось, що там, де була переправа, понтону не вистачає десь метри на два. Береги дуже круті, тому техніку не переправити. Хотіли скопати, танк намагався стягнути цю землю, але просто на два метри провал. БТРи проходять, а от, наприклад, автівка із гаубицею позаду, ніяк.
Побачив два УАЗіка нашого взводу, запропонував їх танком закатати.
Поки розбирали БК, прибігли артилеристи. Привезли снаряди та почали підривачі викручувати. Без детонаторів вони нічого не коштують. Все, що було, закидували туди. Години до восьмої чи дев'ятої вечора працювали, а тут виходить якийсь чувак до нас: переправа закрита. І все. Ніхто нікуди не їде.
Ну, думаю, ніч буде весела. Розійшлися всі. З тієї сторони вже приїхала 95-ка, яка пробила нам коридор. Годині у десятій я прийшов до танкістів, кажу, не поїдьте, під вашим танком спати буду. Зняв бронік, закрився ящиком. Зі мною ще лягли один офіцер на прапорщик. Тільки легли, яка до нас пакетів шість «Градів» прилетіли.
Пішов збирати хлопців, коли почув по рації, що знайшли ще одну переправу та можна виходити. Поки всіх позбирав – після обстрілів були по всій посадці, поки КамАЗ знайшли, колона поїхала у невідомому напрямку.
Зпрацювала кмітливість. Кажу водієві, що буду світити йому ліхтариком. Взяв його у руку – бачить мене. БМП коли йшли, залишили сліди від гусениць. Ніч була ясна, мені видно їх. І от я біжу, а водій дивиться на світло в моїй руці та їде. Хвилин 40 біг, аж поки не наздогнали колону.
Всю ніч через цю переправу перебиралися. Від’їхали від неї, а позаду, як у фільмах про диявола: все горить. Там гори такі, просто у вогні, нібито лава розлилася. Вони так довбили нашу першу переправу, а про другу поки що не знали.
Тільки ж ми переїхали, як нас зібрав начальник штабу бригади «Ворон». По мапі показує, їдемо туди і туди. І тут прильот трьох снарядів. Перелетіли. Ми ж розуміємо, що знайшли нас. Знову три прильота. Недолетіло. У артилеристів це називається "вилка". Третій буде точно куди треба. Ми на педалі та швиденько поїхали.
Єдине, що нас стримувало, була оця річка. Потім взагалі не було проблем. Після неї, як то кажуть, з’явилася силушка богатирська щоб бій вести. Ще три-чотири години і ми бачили Савур-Могилу. Проїхали повз неї. Відстрілювались, відкидувались димами. Висота була не наша.
Після оточення приїхали до Миколаїва. Дали нам два тижні, на сон та відновлення сил. Потім повинні були знову діставатися до зони АТО. Потім дізналися, що нас хотіли до Іловайську відправити, але у нас не було техніки. І поки ми її отримали, не встигли туди.
Вторую часть интервью читайте на Без Табу через кілька годин.