Як євроінтеграція вплинула на економіку та рівень життя в Болгарії і Румунії.
Планове розширення Євросоюзу тринадцятирічної давнини за задумом мало стати останнім на тривалий час. Але недарма в народі люблять говорити, що занадто близькі до ідеалу плани зазвичай руйнуються в останній момент. Не всі країни зі списку виявилися готовими до вчасного виконання умов, що поставив Брюссель в обмін на гарантію вступу до ЄС. Власне кажучи, невдах було лише двоє, і спільним у цих держав був не лише кордон.
Болгарія на момент розпаду соціалістичного блоку була наочним прикладом того, що могло статися з Радянським Союзом, якби Леонід Брежнєв прийшов до влади не у 58 років, а дещо раніше. Суцільний застій спостерігався не лише в соціально-політичному житті, але й в економіці. Країна тоді вважалася стереотипно туристичною, такою собі «співочою республікою», як презирливо називали свого часу “кремлівські стратеги” нібито схожі за економічною структурою Латвію, Литву та Естонію. Але частка промисловості у ВВП станом на 1989 рік насправді складала 60%. Біда лиш в тому, що продукція, орієнтована здебільшого на соціалістичні ринки, якість мала відповідну. Тому після переходу до ринкових відносин чимало підприємств виявилися елементарно неконкурентоспроможними.
Румунам – північним сусідам болгар – навіть про такий застій лишалося тільки мріяти. Надмірно гоноровий диктатор Чаушеску свого часу настільки старанно намагався продемонструвати власну фінансову незалежність від Москви, що понагрібав мільярдних позик у ідеологічно чужих нібито країн. Після доленосного псевдореферендуму 1983 року населення нібито висловилося за відмову від подальшого життя в борг (насправді цей хитрий хід був потрібен правлячому клану для легалізації своїх подальших намірів). Незадовго до державного перевороту та власної страти «граф Дракула соцтабору» не без задоволення нахвалявся тим, що соціалістична Румунія стала першою державою в світі, що повністю сплатила зовнішній борг. Але якою ціною.
Зараз доведеться забігти дещо наперед, аби наочно продемонструвати ступінь кризи. Шість років тому, коли взаємодія з Євросоюзом мала принести відчутне полегшення, близько 40 відсотків населення Румунії все ще перебувало за межею бідності. А тепер уявіть собі, якими були аналогічні показники чверть століття тому. При цьому за чотирнадцять років перманентного правління Іона Ілієску було докладено чимало зусиль для того, щоб реанімувати зубожілу країну. Проте гроші (в тому числі й чергові позики з-за кордону) осідали майже по український схемі в кишенях чиновників-корупціонерів. Аналогічні явища спостерігалися і в Болгарії, надто в часи, коли уряд очолював колишній цар Сімеон Другий – чудовий шоумен, але не дуже переконливий політик.
Саме високий рівень корупції та надто скромні темпи економічного зростання призвели до того, що ЄС довелося відкласти прийняття двох географічних учасників до свого складу. У Брюсселі румунським та болгарським політичним елітам чітко дали зрозуміти: або ви за три роки приводите усе до належного вигляду, або можете забути про обіцянки, які отримали від нас ще минулого століття. І тут сталося диво. Точніше, одразу декілька див. По-перше, міжнародні зв’язки Сімеона нарешті принесли користь, і іноземні інвестори після нетривалого періоду вагань почали вкладати у болгарську економіку ще більше коштів, ніж раніше. Соціалісти, що змінили при владі екс-монарха, своєрідно віддячили їм, встановивши податок на прибуток у розмірі 10% - лічені європейські держави мають нижчу ставку. Закордонні компанії із задоволенням ведуть бізнес у Болгарії, і навіть економічна криза наприкінці минулого десятиліття не змінила їхніх вподобань.
По-друге, Румунії вдався такий вражаючий стрибок, що інші колишні республіки соцтабору навіть не одразу повірили в це. На момент вступу до ЄС 1 січня 2007 року середня зарплата тут перевищувала аналогічні цифри у Росії, а ВВП був більшим за болгарський. І це при тому, що станом на 2004 рік відставання що від південних сусідів, що від колишньої «метрополії» було суттєвим. Радість, щоправда, була недовгою, оскільки світова економічна криза не жаліла нікого. Найбільше передбачувано постраждали ті, хто зі зрозумілих причин фізично не міг підстелити собі соломки на випадок стрімкого падіння. Але нижче певного рівня Румунія вже не опускалася.
Пізніше, однак, виявилося, що однією з причин економічного дива була масова еміграція переважно безробітних румунів до більш заможних країн – членів ЄС. Саме навала потенційних некваліфікованих робітників, які насправді не мають особливого наміру працювати, перебиваючись жебракуванням чи іншими не дуже пристойними і законними речами, спровокувала сплеск євроскептицизму. Деякі голландські політики, наприклад, під час обговорення питання асоціації України з Євросоюзом звертали увагу саме на цей факт. Мовляв, якщо громадяни країни, що вже майже десять років є членом нашої спільноти, штурмують Париж та Берлін заради навіть не шматку ковбаси, а якихось недогризків, то що станеться в разі масового заїзду людей з держави, де середня зарплатня ледве перевищує сто доларів? У болгар, до речі, становище якщо й краще, то не набагато.
Який висновок можна зробити з цієї історії? Можна скільки завгодно покладатися на сильних західних партнерів, але й самим треба дуже старатися. Показово, що до НАТО Болгарія та Румунія вступили день в день відповідно до обіцянок керівництва альянсу (на відміну від ЄС). І цей факт теж посприяв економічному прогресу…
З повагою,
Гриць Якович Вареник, літературознавець