Помер Левко Лук’яненко. Він боровся проти радянської системи й переміг, був одним з творців Незалежності, але в сучасній Україні реалізувати себе не зміг. Яким запам'ятають Левка Лук'яненка нащадки - в матеріалі Без Табу.
Історія життя і навіть смерті Левка Лук’яненка лише на перший погляд має видаватися набором не пов’язаних між собою випадковостей. Насправді ж любителі символізму можуть віднайти чимало цікавих збігів – наприклад, день народження, що випав колись на 24 серпня і вже на старості літ збігся з днем проголошення Незалежності України, за яку він так довго бився.
Левко Лук’яненко був одним з тих відчайдухів, які в зовсім юному віці не побоялися додати собі один рік, аби потрапити до лав Радянської Армії. На фронтах Другої Світової йому побувати не судилося, але служба на околицях СРСР дала майбутньому правозахисникові чимало приводів для роздумів про кремлівську безжалісність до малих народів. Спочатку Нахічевань, центр невеличкої автономної республіки, клаптик Азербайджану, відділений від інших азербайджанців Вірменією. Потім Північна Осетія, де за волею Сталіна на невеличкій територій змішали кілька етнічних груп, аби хтось з них в майбутньому не подумав про прояви сепаратизму. Той самий принцип «розділяй та володарюй», який і раніше, і пізніше так не подобатиметься борцям за наш суверенітет.
Слідча справа Левка Лук'яненка та вирок / WAS
Левко Лук’яненко отримав юридичну освіту у Москві. І тому чудово розумів, що вперше потрапив під суд ні за що відповідно до норм конституції СРСР зразка 1936 року. Його разом з Іваном Кандибою та іншими побратимами по Українській Робітничо-Селянській Спілці звинувачували у намірах підбурювати населення радянської України до виходу зі складу Союзу. Але ж у статті 17 сталінської конституції чорним по білим було прописане право республік на вихід, а стаття 125 на додачу передбачала свободу слова для кожного громадянина. На цю історію варто звернути увагу тим, хто вважає Конституцію України набором суто декларативних паперів – ось вам, шановні, приклад ідеальної декларативності.
Чимало дисидентів після перших болючих ударів від системи відступали. Лук’яненко не відступив навіть попри те, що умови його утримання у в’язницях і таборах погіршувалися з року в рік. Він не відмовився від пропозиції Миколи Руденка взяти участь в діяльності Української Гельсінської групи, навіть розуміючи, що тоталітарна машина спробує розчавити його знову. Вона таки спробувала, але не розчавила. Бо Левко Григорович, схоже, був з тих людей, яких чужа невмотивована агресія здатна надихнути на справжній вчинок.
Він вийшов на волю у шістдесят. Зовні нібито старий і змарнілий, але всередині готовий до рішучих дій. Пропозиція виїхати за кордон за прикладом інших політв’язнів не зустріла жодного вигуку – правозахисник вирішив лишитися вдома і готувати юридичну основу оформлення державного суверенітету України. Мало хто згадає зараз, що колись саме Лук’яненко був автором Акту проголошення Незалежності, за який Верховна Рада урочисто проголосувала в день його народження. От тільки ця безумовно красива історія, як пізніше виявиться, стала піком його суспільно-політичної діяльності.
Левко Лук’яненко святкує перемогу над "совком"
Відомий дисидент охоче обійняв посаду посла України в Канаді, але дуже швидко про це пожалкував. Якщо навіть сучасний український дипкорпус без зайвих думок починає плазувати перед російським, то чи варто було очікувати на щось інше на початку дев’яностих? Лук’яненко повернувся на Батьківщину і спробував стати помітним бійцем на оновленому політичному рингу, але до виборів третього скликання парламенту його популярність настільки впала, що очолювана ним Українська республіканська партія не зуміла подолати прохідний бар’єр у чотири відсотки.
Про подальшу його діяльність більшість любить згадувати в контексті «неминучого старечого безумства», хоча насправді мислив він переважно цілком адекватно. Одна з живих ікон націоналістів усіх мастей на восьмому десятку літ чомусь увірувала в Юлію Тимошенко як ідеального кандидата в президенти України. Ну надто вже активно імітували її бурхливе переслідування Кучма з оточенням, і чимало свідомих людей дарма довірилися давній закономірності «якщо влада вважає когось злодієм, то людина швидше за все нормальна». УРП навіть влилася до БЮТ, аби не зникати з політичної карти в поточному столітті, але якраз карту «республіканців» через архаїчність їхніх ідей побили однієї з перших.
Герой України Левко Лук'яненко / Українська Європейська Перспектива
Власне кажучи, Тимошенко та її свита зараз активно намагатимуться піаритися на імені померлого колишнього соратника. І найкраще, що можна зробити у відповідь на цей нахабний самопіар – просто проігнорувати його. Адже ані зв'язок з улюбленим кандидатом у президенти від Кремля, ані дивні гнівні тиради на адресу, скажімо, єврейської спільноти жодним чином не псують історичної спадщини та значущості Лук’яненка. Йому на відміну від умовної Фаріон навіть членством в КПРС та ВЛКСМ не дорікнеш, бо вступив він тут для того, щоб побачити ницість та шкідливість цих організацій, вийти геть і більше ніколи не повертатися. Звучить пафосно, але дуже влучно, бо це є правдою.
Важливо тепер не те, яким чином вшанує пам'ять покійного держава на офіційному рівні. Важливіше, щоб про діяльність борця за Незалежність пам’ятав простий люд. Бо стати народним героєм зазвичай складніше, аніж заслужити якусь медальку чи орден. Їх-то в особливих випадках і ворогам держави можуть вручити.
З повагою,
Гриць Якович Вареник, літературознавець