Новорічні вихідні як водорозділ між минулим та майбутнім.
Пересічний представник біологічного виду homo soveticus vulgaris звик жалітися на те, що йому вічно не вистачає грошей для безпроблемного життя. Винними при цьому він вважає найчастіше відомих усім осіб. Злочинна влада, що зливає патріотів – раз. Вашингтонський обком, що посадив цю злочинну владу на свої місця – два. Кремлівські мудреці, що занадто довго думають над тим, як рятувати носіїв радянської ідеології на українській території – три. Негідники-співвітчизники, що вийшли якось на Майдан і почали гойдати човна – чотири. Продовжувати список можна до нескінченності.
Насправді ж безіменний герой цієї історії винен у власних проблемах сам. І не лише тому, що на кожних виборах протягом останньої чверті століття вперто голосував або за представників лівих політичних сил, або за те, що колись називалося Партією Регіонів. Справа в тому, що йому жодним чином не хочеться полишати середовище, яке він через незнання матчастини та дечого ще вважає зоною комфорту. Це середовище навколо нього створювалося протягом десятиліть, і не лише у радянські часи, але й буквально вчора. І нема для цього персонажа нічого гіршого, ніж якісь зміни.
От узяти хоча б планування робочого графіка, який виглядає однаково з року в рік. Наш герой любить зауважувати, що не має можливості заробити достатнього багато, особливо у тому випадку, якщо його роботодавцем є державне підприємство. І дійсно, для чималої кількості працездатного населення України 16 січня стане першим робочим днем у новому році. Але приносити у жертву кілька зайвих вихідних заради додаткового заробітку готові далеко не всі українці. Чому? А просто через небажання відмовлятися від старих звичок, от чому.
При цьому в очі кидається цікавий парадокс. Можна скільки завгодно сварити радянську владу за надмірну кількість червоних днів у календарі, але після здобуття незалежності вихідних з кожним роком ставало дедалі більше. Задум на папері виглядав достатньо гуманним та благородним – оскільки вже атеїзм перестав бути державною релігією, то треба надати людям можливість відпочивати і спокійно відзначати християнські свята. Але втілився він у життя за принципом "хотіли як краще, а вийшло як завжди". Та й задоволеними лишилися не всі.
По-перше, подібний розподіл робочих та вихідних днів враховує потреби лише частини українських християн – в даному випадку мова про православних, що складають нехай і не абсолютну, але таки більшість серед усіх. Люди, що відзначають Різдво Христове наприкінці грудня, а не на початку січня, змушені терпіти своєрідну дискримінацію за конфесійною ознакою – 24 та 25 грудня у наших краях можуть бути вихідними лише у тому випадку, якщо припадають на суботу та неділю. Звичайно ж, трапляються керівники, які можуть піти назустріч, відпустити з роботи раніше або взагалі дати відгул. Проте це швидше виключення, ніж правило.
По-друге, навіть найбільш ледачі українці починають помічати, що різдвяні канікули дійсно стали занадто довгими. А іноді не лише довгими, але й дуже скрутними. Така річ, як "тринадцята зарплатня" чи новорічна премія, існує зараз далеко не всюди. Витрати на Новий рік (хочете ви того чи ні, але для homo soveticus vulgaris це свято є значно важливішим за Різдво) зазвичай бувають чималенькими, в тому числі на зовсім непотрібний пафос. А їсти ж хочеться кожного дня, і не напівфабрикатами ж давитися, чи не так? Виявляється, через шлунок можна пробитися не лише до серця, але й до мізків пересічного гречкосія.
Але шальки терезів іноді гойдаються надто непередбачувано. Доки розуми людей, що звикли жити на середньомісячну зарплатню у сто доларів, потихеньку прозрівають, деякі представники малого та середнього бізнесу, навпаки, починають "впадати у дитинство". Блогер Денис Казанський чи то на перший, чи то на другий рік проживання у Києві не на жарт розлютився через те, що не міг у понеділок придбати в самісінькому центрі столиці необхідну йому річ. Варто зауважити, що це був не простий понеділок, а третій день Трійці, але торговельні точки неначе вимерли що у підземних переходах, що назовні. Так, надворі літо, людям хочеться відпочити на природі, це все легко зрозуміти. Але як зрозуміти небажання підзаробити на потенційних покупцях, яких у вихідний день апріорі буде більше, ніж у будні?
Отут ми і повертаємося до питання менталітету та легендарної вже сентенції Михайла Жванецького про велосипед та сто двадцять карбованців. Нашій людині у цьому випадку варто зробити чіткий та свідомий вибір – або розпочати жити по-новому і відкинути старі звички, або нидіти без грошей протягом двох тижнів не особливо потрібних канікул та проклинати злочинну владу. Третього варіанту, схоже, немає. Робота все-таки не вовк, до лісу не втече. А гроші з небес, як відомо, не падають.
От тільки давайте цього разу обійдемося без цитати колишнього прем’єр-міністра України про лопату, гаразд? Бо геть не смішно вже.
З повагою,
Гриць Якович Вареник, літературознавець