Як вимоги МВФ поставили вітчизняних урядовців перед складним вибором та що з цим робити простим українцям.
Кожного року населення України поділяється на дві приблизно рівні частини і починає звичну суперечку. Одні стверджують, що регулярні позики від Міжнародного валютного фонду виконують роль рятівного кола, без якого країна давно б вже потонула у морі внутрішніх проблем. Інші ж намагаються переконати опонентів в тому, що з такими темпами держава перетвориться на доларового наркомана і буде неймовірно залежною від сильних світу цього. Де ж тут причаїлася істина? Можливо таки посередині, як це часто буває, але конкретної відповіді на руках поки не має жодна зі сторін.
Правда ж у тому, що МВФ більше не схожий на доброго дядечка у новому вбранні з мішком золотих монет, які він почергово роздає знедоленим злидарям. Досвід співпраці з колишніми радянськими республіками навчив Крістін Лагард, а також її попередників та підлеглих вимагати від країн – реципієнтів хоча б якоїсь віддачі та дотримання світових стандартів у галузі економіки. Якщо хтось раптом забув, то голова оспіваного колись Яном Таксюром Мішеля Камдессю свого часу полетіла з плечей перш за все через надмірну довіру до Росії та країн, що знаходилися на той час під кремлівським ковпаком. Не дивно, що правила гри з тих пір суттєво змінилися.
У понеділок головний світовий кредитор озвучив нові умови отримання чергового траншу для України. Список вийшов не дуже довгим, але при цьому і не надто коротким – дванадцять питань, більшість з яких треба закрити вже до кінця другого кварталу поточного року. Начебто нічого дивного, але після більш глибокого аналізу доводиться констатувати, що Київ швидше отримає вуха від мертвого віслюка, ніж бажану суму з багатьма нулями у іноземній валюті. Чому? А тому, що певним представникам нової влади (і не лише їм) навряд чи схочеться позбуватися старих звичок та наступати на горло власним принципам.
Єдине, що насправді тішить – необхідність довести до кінця справу Приватбанку і розібратися з тим, як і куди рухалися кошти в останні півроку до націоналізації. Причому провести аудит має міжнародна компанія з гарною діловою репутацією, а не умовний півень, який нахвалятиме зозулю в обмін на компліменти на свою адресу. Таким чином західні партнери цілком виправдано намагаються зв’язати руки та ноги надмірно хитрим українським ділкам від політики та бізнесу. Щоправда, у наших краях злодії під державним прикриттям і з більш складних ситуацій ладні вийти з мінімальними втратами, так що подивитися на це буде однозначно цікаво.
Щоправда, тут приводи для стриманого оптимізму закінчуються. Сама лише вимога провести у найближчі кілька місяців радикальну пенсійну реформу вже встигла налякати не лише пересічного гречкосія, але й пересічного власника мандату народного депутата. Справа в тому, що в добу високих технологій та максимально доступного інтернету кілька років чергової каденції автоматично стають ще й нескінченними передвиборчими перегонами. А надто зараз, коли запах дострокових виборів (нехай і не надто стійкий) все ще присутній у повітрі. Політичні утворення, які з усіх сил будуть протистояти проведенню реформи, можна назвати вже зараз і навіть перелічити на пальцях щонайменше однієї руки. Хоче хтось цього чи ні, але задобрювати власний електорат пафосними словами та скандалами у сесійній залі таки доведеться.
До речі, якщо вже заговорили про електорат, варто зазначити, що майбутні зміни так чи інакше виведуть частину вікової групи 60+ з зони комфорту. Але обережно і поступово – пенсійний вік чоловіків та жінок має вирівнятися на позначці "63" до 2027 року. Якщо держава таки зважиться на це (заява віце-прем’єра Розенка про те, що МВФ не вимагає підвищення пенсійного віку натякає, що боротьба буде запекла), то процес швидше буде безболісним, ніж навпаки.
А от на що держава точно не зважиться, так це на монетизацію субсидій. Останні років десять чимало політиків та громадських активістів говорили про монетизацію пільг на проїзд у громадському транспорті, але це питання (значно простіше за субсидії, якщо хтось досі не зрозумів) і досі не дійшло до путнього розгляду на найвищому рівні. До того ж усі ці списані та компенсовані суми відповідні державні структури давно вже звикли ганяти туди-сюди у віртуальному вигляді – так з різноманітними приписками легше мудрувати. Тому не хвилюйтеся, гора та Магомет як стояли на звичних місцях, так і стоятимуть.
Створення реєстру соціальних виплат лише здається ледве не справою кількох днів – насправді під час вирішення цього питання декому теж доведеться наступати на хвости, що робити небажано. Створення антикорупційних судів – не менша морока. Якщо усе раптом пройде вдало, то на світ божий може вилізти чимало неприємних подробиць життя "видатних діячів української політики". Ви думаєте, що вони цього хочуть? Аякже ж, так хочуть, що аж офшорні рахунки множаться. Земельна реформа – окрема історія, і розмова про неї піде окремо.
Україна з точки зору МВФ має бути схожою на цапа, перед яким тримають морквину. Але український цап – істота хитра, і замість поступового та повільного руху вперед він може просто зловчитися, підстрибнути та відкусити шматок, що цілком задовольнить його апетити. Якось це неправильно, їй-богу.
З повагою,
Гриць Якович Вареник, літературознавець