Днями під шум війни ухвалюється рішення про демонтаж пам’ятника Катерині ІІ в Одесі. Попри усе, саме це символ «іншої України», яка так і не відбулася. України прихильної до РФ і співставної з нею історичної і політичної парадигми.
Ленін не тягнув на цей символ, бо усі прекрасно розуміють що його присутність на постаментах не є позбавлена партикулярності (тобто зумовлена суто політикою конкретно комуністичної течії). Булгаков чи Гоголь взагалі не могли бути символами ніякої іншої «проросійської України» - надто другорядно і невиразно звучали їх політичні позиції на тлі основної діяльності. З тим самим успіхом Булгаков не став би і обличчям бренду зубної пасти, попри те що зуби дійсно чистів і історики можуть це довести.
Катерина ІІ в Одесі - останній гвіздок, який стирчав у серці тієї України, яка таки відбулася! Історична фігура, яка закликала до іншого шляху, і була досить таки масштабним явищем сама собою.
Озирніться на десять років назад. Проросійська Україна не просто була можливою. Вона існувала. Вона була вже зреалізована. Як тимчасовий і швидкоплинний електоральний проект Януковича. Нехай тимчасовий, але був простір для вкорінення. Проросійські сили могли замість длубання в носі і чухання спини іконами Миколи ІІ створити щось більш гнучке і притомне, дієве і тому більш небезпечне проросійське. У підсумку, молодь йшла до радикалів і націоналістів, молодь хавала контркультуру і український рок навіть там де українською ніхто не говорив майже. Бо замість цього було лише душнілово із євразійським присмаком, запуканість спільного «цивілізаційного простору», тотальний сморід «общего исторического пути». Галімі брошурки про священну цивілізацію Святорусів і загалом якесь маргінальне униніє. Це поховало досить з тих позицій для когось тоді перспективний, але не вкорінений в серця людей проект «іншої України», яка була би сумісна з РФ.
Катерину ІІ знесуть. Обов’язково. Питання лише часу і можливостей.
Питання в іншому. Як жити без ворога? Як зберегти для наших дітей привабливий статус українського національного руху як контркультурного явища? Коли воно буде домінувати, цілком ймовірно що гнучкість і сексуальна еластичність цього нашого виплеканого національного усього кудись зникне.
Мабуть якусь із гілок національного руху треба таки залишити в підпіллі. Аби туди йшли романтики і увесь двіж не зачах через відсутність реальної, а не ілюзорної противаги.
Якась гілка ОУН уже зараз має піти в розкол і негайно відправитись в опозицію. Лише заради наших з вами дітей, які теж хотітимуть бути радикалами, бунтівниками і повалювачами пам’ятників.