Автор Без Табу вітає рішення Конституційного суду України, що викинуло на звалище історії сумнозвісний Закон Ківалова-Колесніченка, та пояснює, чому рано спочивати на лаврах у мовній війні.
Зазвичай Конституційний Суд не радував громадян добрими новинами. Злочинні закони та правки визнавалися цілком правомірними. Важливі для держави рішення не ухвалювалися. Але раптово виявилося, що можна домогтися навіть майже неможливого, якщо провести ротацію суддів та мати трохи політичної волі. Новий склад Конституційного суду почав з того, що визнав минулого тижня неконституційним мовний Закон Ківалова та Колесніченка (скорочено – Закон Кі-Ко) – тобто зрушив з місця каменюку, на яку попередники з відомих причин навіть не зазіхали.
Якщо хтось раптом забув, про що мова, то варто нагадати. Окремі представники «Партії Регіонів», проросійської за визначенням сили, ще наприкінці минулого десятиліття почали шукати шпарини у десятій статті Конституції України, що прямо наголошувала на винятковому статусі української мови як єдиної державної. Необхідно було зробити так, щоб обійти положення цієї статті, не порушуючи їх, і надати при цьому російській мові цілком легальний простір для розвитку.
3 липня 2012 року було ухвалено Закон України «Про засади державної мовної політики». Це була одна з перших цеглин під фундаментом, на який пізніше опиралися російські окупанти, що нібито прийшли боронити російськомовних від «щирого українського фашизму» та «кривавої хунти».
Що ми отримали завдяки Закону Кі-Ко? Засилля всього московського на побутово-культурному рівні. Можливість офіційного двомовного життя-буття в тих областях, де чисельність нацменшин становить 10+ відсотків від загальної кількості населення. На телебаченні та радіо мовний дисбаланс було дещо врегульовано за допомогою введення квот на українську. Але на вулицях все ще лишається купа російськомовної зовнішньої реклами. У багатьох закладах харчування та торгівлі персонал все ще звертається до клієнтів переважно російською і виправляється лиш після того, як клієнтура висловить невдоволення. Про системи шкільної та вищої освіти в цьому контексті годі було й говорити.
Але нині після кількох років Закон Ківалова-Колесніченка «списали у тираж» - 28 лютого 2018 року його було визнано таким, що втратив чинність.
Питання, до речі, було розглянуто за поданням 57 народних депутатів. Для окремих з них рішення Конституційного суду буде чи не єдиною можливістю прорекламувати себе та свою політсилу. Втім, це їх персональна справа, хоча подякувати 57 нардепам треба неодмінно. Дякувати також і Конституційному суду, що відмінив Закон, прийнятий, в тому числі – завдяки «кнопкодавству». Таким чином було створено важливий для української політики прецедент.
Говорячи про політичний бік події, зазначимо, що у діжці свіженького меду можна віднайти також кілька ложок дьогтю. Свого часу та частина електорату, для якої мова «не мала значення», але неприховані агенти Кремля викликали при цьому неприховану відразу, намагалася протягнути у маси цікаву нібито пропозицію. Мовляв, давайте просто візьмемо і визнаємо російську другою державною на офіційному рівні, аби позбавити маргіналів з півдня та сходу інструменту для маніпуляції. А лінгвістичні нюанси – то таке, он канадці живуть з двома мовами, а швейцарці взагалі з чотирма, однієї з яких в літературному вигляді не існує. Чим ми гірші від них?
Звичайно, твердження це було хибним від самого початку. Канада – країна, що створювалася емігрантами, здебільшого британськими та французькими, і там питання двомовності досі не видається остаточно вирішеним, оскільки обидві сторони млявого конфлікту періодично тягнуть ковдру на себе. Швейцарія взагалі є конфедерацією, утвореною з купи кантонів, де відповідно до географічних умов домінують етнічні французи, німці або італійці. Російська ж мова в Україні з’явилася не стільки через перемішування певних етнічних груп, скільки через повільну повзучу окупацію українських територій. Так що тут швидше варто наводити аналогії з колишніми колоніями Великої Британії, Франції чи Португалії – виглядатимуть вони більш показово.
Втім, проблема політичних пономарів все одно лишається на порядку денному. Жоден здобуток не є можливим без якихось втрат. Але Москва зараз відверто розпочне розігрувати ту ж карту, що й до ухвалення Закону Кі-Ко.
Не треба бути оракулами, аби передбачити стрибок реального рейтингу залишків Партії Регіонів та інших маргіналів, оскільки тепер вони зможуть приманювати до себе виборця простою маніпуляцією. Ви нам голоси та депутатські мандати, причому негайно, а ми вам на знак подяки легалізуємо російську мову. Колись потім, як час вдалий настане.
Ба більше, не всі зараз згадають про те, що 24 лютого 2014 року парламент вже голосував за скасування злочинного антиукраїнського закону. Але Олександр Турчинов на правах в.о. президента України ставити свій підпис під цим рішенням категорично відмовився. Мабуть, виключно задля того, щоб не «розхитувати човна». Цікаво було б зараз почути хоча б кілька слів про мотивацію такого вчинку.
Звісно, саме лиш визнання Закону Ківалова-Колесніченка таким, що не відповідає Конституції, не є ліками від усіх хвороб. Необхідно ще ухвалити інший, який посяде вільну нішу і буде регламентувати усі важливі нюанси на мовному ґрунті. Бо без нього посилатися доведеться не лише на вищезгадану десяту статтю, але й на положення Закону про мову в УРСР, що був ухвалений 29 років тому. А там все виглядає не надто позитивно для української.
Перший крок зроблено, на черзі наступні.
З повагою,
Гриць Якович Вареник, літературознавець